Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

Маляренка А.В.,

Дем ’ яносова М.В.,

Іваненко Ю.Г.,

розглянувши в попередньому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 про розподіл майна подружжя, за зустрічним позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_7, ОСОБА_6, ОСОБА_4 про визнання дійсним договору та визнання права власності, за касаційною скаргою ОСОБА_5 на рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 28 березня 2017 року,

У вересні 2014 року ОСОБА_4 звернувся з позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_6, ОСОБА_7 про розподіл майна подружжя.

На обґрунтування своїх позовних вимог ОСОБА_4 посилався на те, що з 19 червня 2013 року він перебуває у зареєстрованому шлюбу з ОСОБА_4, під час якого його дружиною був укладений попередній договір з ОСОБА_7, за умовами якого сторони зобов'язалися до 10 липня 2013 року укласти договір купівлі-продажу нерухомого майна 1/2 частини магазину-бару, сезонного майданчику та денної автостоянки, розташованих за адресою: АДРЕСА_1, які належать ОСОБА_7 на підставі рішення Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська від 14 квітня 2011 року. Його дружина ОСОБА_4, неодноразово в усній формі нагадувала, що це майно належить виключно їй, але він не згодний з такими твердженнями дружини, оскільки він також надавав грошові кошти для придбання цього майна. Вважає, що це майно є спільною сумісною власністю подружжя, і він має право на його частку. Тому просив визнати право спільної сумісної власності подружжя, його та ОСОБА_4, на 1/2 частку магазину бару, сезонного майданчику та денної автостоянки, розташованих за адресою: АДРЕСА_1.

У жовтні 2014 року ОСОБА_4 звернулася із зустрічним позовом, на обґрунтування зустрічних позовних вимог посилалася на те, що 19 червня 2013 року між нею та ОСОБА_4 був зареєстрований шлюб. Між нею та ОСОБА_7, від імені якого діяла ОСОБА_6, як продавцем, та нею, як покупцем, був укладений попередній договір від 30 травня 2013 року, за умовами якого сторони домовилися укласти договір купівлі-продажу нерухомого майна 1/2 частини магазину-бару, сезонного майданчику та денної автостоянки, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1, які належать ОСОБА_7 на підставі рішення Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська. Відповідно до п. 2 цього договору вона та ОСОБА_6 домовилися, що ОСОБА_7 передає їй у власність зазначене нерухоме майно, а вона зобов'язується сплатити на його користь вартість майна в сумі 400 000 грн. Відповідно до п. 3 попереднього договору з метою забезпечення укладання основного договору, грошові кошти в сумі 400 000 грн були в повному обсязі передані продавцю в момент підписання попереднього договору.

10 липня 2013 року вона передала ОСОБА_6, як представнику ОСОБА_7, проект основного договору разом із актом прийому-передачі для ознайомлення та подальшого нотаріального посвідчення, і того ж дня ОСОБА_6 передала їй, підписаний проект основного договору та акт прийому-передачі. Але нотаріально посвідчити договір ОСОБА_7 відмовився, і подальші звернення до них позитивних результатів не дали, хоча на виконання основного договору купівлі-продажу нерухомого майна нею, як покупцем, була передана продавцю вартість майна, і ОСОБА_6, як представником ОСОБА_7, було підписано проект основного договору та акт прийому-передачі. Крім цього, сторонами за попереднім договором від 30 травня 2013 року та проектом основного договору від 10 липня 2013 року були визначені всі необхідні обов'язкові умови договору купівлі-продажу: умови щодо предмету договору, ціни договору та строки передачі майна. Вважає, що 10 липня 2013 року між нею та ОСОБА_7 був укладений договір купівлі-продажу 1/2 частини магазину-бару, сезонного майданчику та денної автостоянки, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1, і до неї, позивача, перейшло право власності на зазначене нерухоме майно, яке було придбане нею до реєстрації шлюбу із відповідачем ОСОБА_4 за її особисті кошти, та є її особистою приватною власністю і розподілу між нею та ОСОБА_4 не підлягає. Тому просила визнати дійсним укладений 10 липня 2013 року між ОСОБА_7, від імені якого діяла ОСОБА_6, як продавцем, та нею, як покупцем, договір купівлі-продажу 1/2 частини магазину - бару, сезонного майданчику та денної автостоянки, розташованих за адресою: АДРЕСА_1, та визнати за нею право приватної особистою власності на зазначене нерухоме майно.

Рішенням Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 27 жовтня 2014 року відмовлено в задоволенні первісного позову ОСОБА_4 Задоволено зустрічний позов ОСОБА_4 Визнано дійсним укладений 10 липня 2013 року між ОСОБА_7, як продавцем, від імені якого на підставі довіреності, діяла ОСОБА_6, та ОСОБА_4, як покупцем, договір купівлі-продажу 1/2 частини магазину - бару, загальною площею 839,3 кв. м, сезонного майданчику та денної автостоянки, розташованих за адресою: АДРЕСА_1. Визнано за ОСОБА_4 право особистої приватної власності на Ѕ частину магазину-бару, загальною площею 839,3 кв. м, сезонного майданчику та денної автостоянки, розташованих за адресою: АДРЕСА_1, що є підставою для реєстрації за ОСОБА_4 права власності на зазначене нерухоме майно в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Вирішено питання щодо судових витрат.

Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 28 березня 2017 року рішення Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 27 жовтня 2014 року в частині задоволення зустрічного позову ОСОБА_4 скасовано, у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_4 про визнання дійсним договору та визнання права власності відмовлено.

В іншій частині рішення суду залишено без змін.

У касаційній скарзі ОСОБА_4просить скасувати оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції, обґрунтовуючи свої доводи порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-УІІІ "Про судоустрій статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про те, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції ухвалено з додержанням норм процесуального права, а доводи скарги цих висновків не спростовують.

Зокрема, суд апеляційної інстанції, дослідивши докази у справі й давши їм належну оцінку в силу вимог ст. 212 ЦПК України, а також, врахувавши обставини справи, дійшов обґрунтованого висновку, що правила ч. 2 ст. 220 ЦК України не застосовується щодо правочинів, які підлягають і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, оскільки момент вчинення таких правочинів відповідно до статей 210 та 640 ЦК України пов'язується з державною реєстрацією, а тому вони є неукладеними і не створюють прав та обов'язків для сторін, про що, роз'яснено п. 13 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" (v0009700-09) .

Доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують та зводяться до переоцінки доказів, що не відповідає вимогам ст. 335 ЦПК України, оскільки суд касаційної інстанції позбавлений можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним.

Відповідно до ч. 3 ст. 332 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Керуючись ст. 332 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_5 відхилити.

Рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 28 березня 2017 року залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.