розглянувши у судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 про виселення; за зустрічним позовом ОСОБА_8, ОСОБА_9 до ОСОБА_7, ОСОБА_6 про визнання договорів недійсними за касаційною скаргою представника ОСОБА_10 - ОСОБА_11 - на рішення Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 26 травня 2011 року та рішення апеляційного суду Івано-Франківської області від 19 липня 2011 року,

У червні 2009 року ОСОБА_6 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 про виселення, обґрунтовуючи позовні вимоги тим, що 26 червня 2008 року ним за договором купівлі-продажу було придбано домоволодіння АДРЕСА_1. Уп. 7 даного договору сторони узгодили, що відчужуване будинковолодіння буде повністю звільнено продавцем до 26 грудня 2008 року. Станом на 14 травня2009 року у спірному будинку проживають ОСОБА_8, ОСОБА_9, які відмовляються звільнятийого в добровільному порядку, а також створюють перешкоди в користуванні ним.

У вересні 2009 року ОСОБА_8, ОСОБА_9 звернулися до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_7, ОСОБА_6, у якому просили визнати недійсним договір дарування ОСОБА_8 спірного домоволодіння ОСОБА_7 від 27 червня 2007 року та договір купівлі-продажу цього домоволодіння, укладений між ОСОБА_7 та ОСОБА_6 26 червня 2008 року.

Свої позовні вимоги обґрунтовували тим, що в травні 2006 року вони оформили на власну дочку - ОСОБА_7 - земельну ділянку площею 0, 0978 га для будівництва нею житлового будинку по вул. Старицького та надали згоду на користування заїздом через їхнє подвір'я. Оскільки ОСОБА_7 побудувала будинок поряд з ними, то вони запропонували їй укласти договір довічного утримання, щоб вонадоглядала та утримувала їх. 27червня 2007 року ОСОБА_7 привезла їх до нотаріуса, де вже був оформлений договір і вони підписали його без з'ясування змісту цього договору. На даний час їм стало відомо, що ними був укладений не договір довічного утримання, а договір дарування. Посилаючись на те, що договір дарування ними вчинено під впливом помилки щодо правового характеру договору відчуження будинку, просили визнати цей договір недійсним, а також похідний від нього договір купівлі-продажу будинковолодіння від 26 червня 2008 року.

Рішенням Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 26 травня 2011 року у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_8, ОСОБА_9 відмовлено. Позовні вимоги ОСОБА_6 задоволено. Ухвалено виселити без надання іншого житла ОСОБА_8, ОСОБА_9 із будинковолодіння АДРЕСА_1.

Рішенням апеляційного суду Івано-Франківської області від 19 липня 2011 року скасовано рішення суду першої інстанції, у задоволенні позову ОСОБА_6 відмовлено. Зустрічні позовні вимоги задоволено. Визнано недійсним договір дарування домоволодіння АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_8 та ОСОБА_7 27 червня 2007 року. Визнано недійсним договір купівлі-продажу домоволодіння АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_7та ОСОБА_6 26 червня 2008 року. Стягнуто із ОСОБА_7 на користь ОСОБА_6 67 999 грн.

У касаційній скарзі представник ОСОБА_10 - ОСОБА_11, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить скасувати рішення судів та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні зустрічного позову та про задоволенні первісного позову.

Відповідно до п. 6 розділу ХІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VІІІ "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Заслухавши суддю-доповідача, вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права.

Судами встановлено, що 27 червня 2007 рокуміж ОСОБА_8 та ОСОБА_7 був укладений договір дарування домоволодіння АДРЕСА_1.

26 червня 2008 року між ОСОБА_7та ОСОБА_6 укладено договір купівлі-продажу домоволодіння АДРЕСА_1, у рахунок виконання якого ОСОБА_6 сплатив на користь продавця 67 999 грн.

Як вбачається зі змісту договору купівлі-продажу домоволодіння від 26 червня 2008 року, у п. 8 покупець - ОСОБА_6 - заявив, що кошти на придбання даного домоволодіння є спільними з його дружиною - ОСОБА_10, яка надала нотаріально засвідчену згоду купити дане домоволодіння.

Відповідно до ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно свідоцтва про одруження, яке додано до матеріалів касаційної скарги, шлюб між ОСОБА_6 та ОСОБА_10 28 січня 1997 року.

Відповідно до змісту ч. 1 ст. 292, ч. 1 ст. 325 ЦПК України особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному та касаційному порядку такі судові рішення повністю або частково.

За вимогами ст. 130 ЦПК України, під час попереднього судового засідання суд має вирішити питання про склад осіб, які братимуть участь у справі.

Як вбачається зі змісту ст. ст. 33, 36, 119 ЦПК України на позивача покладено обов'язок визначати відповідача у справі. При цьому суд при розгляді справи має виходити із складу осіб, які залучені до участі у справі позивачем. У разі пред'явлення позову до частини відповідачів, суд не вправі зі своєї ініціативи і без згоди позивача залучати інших відповідачів до участі у справі як співвідповідачів та зобов'язується вирішити справу за тим позовом, що пред'явлений, і відносно тих відповідачів, які зазначені в ньому. Винятки становлять справи, вирішення яких є неможливим без участі усіх співвідповідачів у зв'язку із характером спірних правовідносин.

Розглядаючи позовні вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажудомоволодіння від 26 червня 2008 року, укладеного між ОСОБА_7та ОСОБА_6, суд першої інстанції не дослідив змісту цього документа, не врахував, що майно за цим договором придбавалося за спільні кошти подружжя та не виконав обов'язку, передбаченого ст. 130 ЦПК України, не вирішив питання про залучення ОСОБА_10 до участі у справі.

Визнаючи вказаний договір недійсним, апеляційний суд ухваленим рішенням вирішив питання про права та обов'язки ОСОБА_10, яка не брала участі у справі.

Крім того, апеляційний суд визнав недійсним договір купівлі-продажу домоволодіння від 26 червня 2008 року, вчинений після недійсного договору дарування цієї нерухомості від 27 червня 2007 року, та застосував реституцію щодо сторін договору купівлі-продажу за позовом ОСОБА_8, ОСОБА_9, які не є сторонами цього договору.

Стаття 216 ЦК України визначає особливі правові наслідки недійсності правочину. Зокрема, кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

Суд апеляційної інстанцій не врахував, що реституція як спосіб захисту цивільного права застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв'язку із цим питання щодо застосування реституції може вирішуватися лише між сторонами цього недійсного правочину.

Норма ч. 1 ст. 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.

Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до набувача з використання правового механізму, встановленого ст. ст. 215, 216 ЦК України. Такий спосіб захисту можливий лише шляхом подання віндикаційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені ст. 388 ЦК України, які дають право витребувати в набувача це майно.

Враховуючи допущені судами порушення норм матеріального та процесуального права оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню відповідно до ст. 338 ЦПК України із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

За змістом ст. 348 ЦПК України, яка регламентує порядок розгляду касаційної скарги, що надійшла до суду касаційної інстанції після закінчення касаційного розгляду справи, суд касаційної інстанції розглядає таку скаргу за правилами, встановленими главою 2 розділу 5 ЦПК України (1618-15) .

На підставі ч. 2 ст. 348 ЦПК України, колегія суддів вбачає за необхідне скасувати ухвалу судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 вересня 2011 року, якою на підставі п. 5 ч. 3 ст. 328 ЦПК України відмовлено у відкритті касаційного провадження у цій справі за касаційною скаргою ОСОБА_12 на рішення апеляційного суду Івано-Франківської області від 19 липня 2011 року.

Керуючись ст. ст. 336, 338, 348 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ,

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 вересня 2011 року скасувати.

Касаційну скаргу представника ОСОБА_10 - ОСОБА_11 - задовольнити частково.

Рішення Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 26 травня 2011 року та рішення апеляційного суду Івано-Франківської області від 19 липня 2011 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.