розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_5, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Літвінчук Ігор Анатолійович, про визнання недійсним свідоцтва про право власності на земельну ділянку, скасування державної реєстрації права власності на землю та зобов'язання внести до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис про скасування державної реєстрації права власності на земельну ділянку і визнання права власності на земельну ділянку за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Апеляційного суду міста Києва від 31 березня 2016 року,

У травні 2015 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом, який згодом уточнила, і остаточно просила визнати недійсним свідоцтво про право власності на земельну ділянку по АДРЕСА_2, видане ОСОБА_4 13 серпня 2013 року, скасувати державну реєстрацію права власності на цю земельну ділянку за ОСОБА_4, зобов'язати внести до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис про скасування державної реєстрації права власності на вказану земельну ділянку і визнати за нею право власності на земельну ділянку.

Свої вимоги обґрунтовувала тим, що 26 жовтня 2007 року між нею та ОСОБА_5 укладений договір дарування земельної ділянки площею 0,0611 га по АДРЕСА_2, який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Криворучко В.П. Того ж дня дарувальник передав їй екземпляр вказаного договору, а вона, в свою чергу, прийняла вказаний дарунок.

У серпні 2013 року їй стало відомо, що приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Літвінчуком І.А. здійснено державну реєстрацію права власності на вказану земельну ділянку за ОСОБА_4 у зв'язку з наявністю у останньої свідоцтва про право власності на цю земельну ділянку.

Позивач вказує на те, що власником земельної ділянки є вона на підставі договору дарування, а ОСОБА_8 порушує її право власності, оскільки факт реєстрації даної земельної ділянки у Державному реєстрі за відповідачем унеможливлює реєстрацію її права власності.

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 4 листопада 2015 року позов задоволено частково.

Визнано недійсним свідоцтво про право власності на земельну ділянку площею 0,0611 га по АДРЕСА_2, видане ОСОБА_4 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Літвінчуком І.А. 13 серпня 2013 року та зареєстроване у реєстрі за № 7228.

Скасовано рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Літвінчука І.А. про державну реєстрацію права власності ОСОБА_4 на земельну ділянку за зазначеною адресою.

У іншій частині позовних вимог відмовлено.

Додатковим рішенням цього ж суду від 18 грудня 2015 року вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 31 березня 2016 року рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 4 листопада 2015 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі заявник просить скасувати рішення Апеляційного суду міста Києва від 31 березня 2016 року та залишити в силі рішення суду першої інстанції, мотивуючи свою вимогу порушенням апеляційним судом норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Відповідно до пункту 6 розділу XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах його повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду у складі, визначеному цим Законом, та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом, у складі, визначеному цим Законом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково.

Судами встановлено, що 26 жовтня 2007 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 укладений договір дарування земельної ділянки площею 0,0611 га по АДРЕСА_2, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Криворучко В.П.

У квітні 2013 року ОСОБА_3 звернулась до реєстраційної служби із заявою про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку, яке було зареєстроване, однак 26 червня 2013 року дану реєстрацію державним реєстратором визнано недійсною з підстав знаходження земельної ділянки під арештом.

16 серпня 2013 року ОСОБА_3 повторно звернулась із заявою про реєстрацію її права власності на земельну ділянку, проте у реєстрації їй відмовлено.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 16 грудня 2013 року відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_3 до реєстраційної служби Головного управління юстиції у м. Києві, державного реєстратора відділу державної реєстрації прав на нерухоме майно, про визнання дій неправомірними та зобов'язання вчинити певні дії.

Також судами встановлено, що рішенням Апеляційного суду міста Києва від 7 квітня 2010 року визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 у Ѕ її частині, відповідно до якого ОСОБА_4 придбала у ОСОБА_5 за 124 000 доларів США вказану квартиру та визнано за ОСОБА_9 право власності на Ѕ частку цієї квартири.

У подальшому рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 22 грудня 2011 року з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 стягнено завдані збитки в розмірі 1 297 628 грн, а також 1 700 грн у відшкодування моральної шкоди та 1 837 грн - у відшкодування судових витрат.

Під час виконання вищевказаного рішення Головне управління земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської Ради повідомило старшого державного виконавця відділу державної виконавчої служби Деснянського районного управління юстиції у м. Києві Панченка І.І. про те, що згідно з даними автоматизованої системи ПК "Кадастр" за ОСОБА_5 зареєстрована земельна ділянка площею 0,0611 га по АДРЕСА_2.

Старшим державним виконавцем відділу державної виконавчої служби Дніпровського районного управління юстиції у м. Києві 1 серпня 2012 року складено акт опису й арешту майна, а саме земельної ділянки площею 0,0611 га по АДРЕСА_2. Описане майно прийняла на відповідальне зберігання, отримавши копію акта опису й арешту майна, ОСОБА_3

17 липня 2013 року старшим державним виконавцем відділу державної виконавчої служби Дніпровського районного управління юстиції у м. Києві складено акт про передачу арештованого майна стягувачу в рахунок погашення боргу.

13 серпня 2013 року приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Літвінчук І.А. на підставі акта про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу посвідчив, що ОСОБА_4 на праві власності належить земельна ділянка площею 0,0611 га по АДРЕСА_2, про що видав відповідне свідоцтво, і цього ж дня вніс до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис за № 2090696 про реєстрацію за ОСОБА_4 права власності на зазначену земельну ділянку.

Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції виходив з наявності правових підстав для визнання недійсним виданого ОСОБА_4 13 серпня 2013 року свідоцтва про право власності на земельну ділянку, оскільки договір дарування, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 26 жовтня 2007 року, є чинним. Крім того, встановивши, що під час складання старшим державним виконавцем акта опису й арешту майна спірна земельна ділянка ОСОБА_5 не належала, оскільки його право припинилось на підставі договору дарування, дійшов висновку про наявність правових підстав для задоволення позову.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позову, апеляційний суд виходив з того, що речові права на нерухоме майно та їх обтяження, які підлягають державній реєстрації, виникають з моменту такої реєстрації. Оскільки ОСОБА_3 в установленому законом порядку не зареєструвала своє право, апеляційний суд дійшов висновку, що право власності на спірну земельну ділянку у позивача не виникло.

Проте з такими висновками суду апеляційної інстанції погодитись не можна.

Так, статтею 717 ЦК України передбачено, що за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню (ч. 2 ст. 719 ЦК України).

Відповідно до ч.ч. 1, 4 ст. 722 ЦК України право власності обдаровуваного на дарунок виникає з моменту його прийняття. Прийняття обдаровуваним документів, які посвідчують право власності на річ, інших документів, які посвідчують належність дарувальникові предмета договору, або символів речі (ключів, макетів тощо) є прийняттям дарунка.

Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд (ч. 1 ст. 319 ЦК України).

Згідно із ч. 1 ст. 131 ЗК України громадяни та юридичні особи України, а також територіальні громади та держава мають право набувати у власність земельні ділянки на підставі міни, ренти, дарування, успадкування та інших цивільно-правових угод.

Угоди про перехід права власності на земельні ділянки укладаються в письмовій формі та нотаріально посвідчуються (ч. 1 ст. 132 ЗК України).

Статтею 140 цього Кодексу визначено, що підставами припинення права власності на земельну ділянку є відчуження земельної ділянки за рішенням власника.

Правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації (ч. 1 ст. 210 ЦК України).

Частиною третьою статті 640 ЦК України передбачено, що договір, який підлягає нотаріальному посвідченню. є укладений з дня такого посвідчення.

Оскільки право власності відповідно до ст. 317 ЦК України включає право володіння, користування та розпорядження майном, висновок апеляційного суду про те, що ОСОБА_3 не набула право власності на спірну земельну ділянку, враховуючи фактичні обставини справи, помилковий, тому рішення суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню.

Не може залишитись в силі і рішення суду першої інстанції.

Так, підставою для видачі нотаріусом ОСОБА_4 свідоцтва про право власності на земельну ділянку став акт державного виконавця про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу, затверджений начальником відділу державної виконавчої служби Дніпровського районного управління юстиції у м. Києві 17 липня 2013 року.

Визнаючи недійсним вказане свідоцтво, суд першої інстанції не вказав відповідних правових підстав для цього, оскільки посилань на неправомірність дій державного виконавця, що склав відповідний акт і передав майно, неправомірність дій або бездіяльність нотаріуса (з урахуванням порядку видачі нотаріусом свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів) рішення суду першої інстанції не містить.

Наведене свідчить про ухвалення судом першої інстанції рішення у цій частині на припущеннях, що є недопустимим. Так як колегія суддів дійшла висновку про скасування рішення суду першої інстанції, скасованим має бути і додаткове рішення цього суду.

Крім цього, вирішуючи справу, суд першої інстанції розглянув вимоги щодо дій приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Літвінчука І.А., який брав участь у справі як третя особа, яка не заявляла самостійних вимог щодо предмета спору.

За таких обставин колегія суддів дійшла висновку, що постановлені у справі судові рішення ухвалені з такими порушеннями норм процесуального права, що унеможливили встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Тому відповідно до ст. 338 ЦПК України ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Апеляційного суду міста Києва від 31 березня 2016 року, рішення Дніпровського районного суду від 4 листопада 20145 року та додаткове рішення цього ж суду від 18 грудня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.