розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення боргу за договором позики за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 19 січня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Тернопільської області від 06 жовтня 2016 року,

27 серпня 2014 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що відповідно до умов договору позики від 13 серпня 2011 року він позичив ОСОБА_4 152 500 грн. та 15 500 доларів США на строк до 27 серпня 2011 року. У результаті неналежного виконання умов цього договору утворилася заборгованість, яку позичальник, незважаючи на вимоги, не погасив.

Враховуючи викладене, ОСОБА_3 просив стягнути з відповідача заборгованість за договором позики у розмірі 152 500 грн., інфляційні втрати у розмірі 19 506 грн. 27 коп., проценти за користування коштами у розмірі 13 725 грн., заборгованість за договором позики у розмірі 15 500 доларів США, проценти за користування коштами у розмірі 1 395 доларів США, що загалом еквівалентно 320 401 грн. 31 коп.

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 19 січня 2015 року (з урахуванням ухвали про виправлення описки від 10 лютого 2015 року), залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Тернопільської області від 06 жовтня 2016 року позов ОСОБА_3 задоволено. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 заборгованість за договором позики від 13 серпня 2011 року в сумі 320 401 грн. 31 коп. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

У касаційній скарзі ОСОБА_4 просить скасувати судові рішення, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, й ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовити.

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Касаційна скарга підлягає відхиленню з таких підстав.

Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що відповідач не виконав свого обов'язку з повернення позики, у результаті чого утворилася заборгованість, яку він, незважаючи на вимоги, не погасив.

Такі висновки судів є правильними, відповідають фактичним обставинам справи, до яких вірно застосовано норми матеріального права, а поданим сторонами доказам надана належна правова оцінка (ст. 212 ЦПК України).

При цьому суди повністю виконали вимоги ч. 4 ст. 338 ЦПК України про те, що висновки і мотиви, з яких скасовані рішення є обов'язковими для суду першої чи апеляційної інстанції при новому розгляді справи.

Судами встановлено, що відповідно до умов договору позики від 13 серпня 2011 року ОСОБА_3 позичив ОСОБА_4 грошові кошти у розмірі 152 500 грн. та 15 500 доларів США на строк до 27 серпня 2011 року.

Згідно зі ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до ст. 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Факт передачі коштів відповідачу підтверджено змістом п. 1 договору позики, а відсутність розписки не може свідчити про непередачу коштів, оскільки форма письмового договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й факту передачі грошової суми позичальнику.

Розмір позикової заборгованості судами визначено вірно, з урахуванням вимог закону та умов договору, у тому числі й щодо передачі коштів в іноземній валюті, оскільки виконання договору визначено в національній валюті.

При цьому за гривневою позикою було стягнуто тіло позики, інфляційні втрати та відсотки за користування грошима, а за валютною позикою - тіло позики і відсотки за користування позикою.

Отже, суди вірно визначились із характером спірних правовідносин, встановивши фактичні обставини справи, що мають суттєве значення для її вирішення, з урахуванням наданих сторонами доказів у їх сукупності, дійшли обґрунтованого висновку про задоволення позову.

Доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції (ст. 335 ЦПК України) і на законність судових рішень не впливають.

Ураховуючи викладене та положення ст. 337 ЦПК України, колегія суддів вважає за необхідне відхилити касаційну скаргу і залишити оскаржувані судові рішення без змін.

Керуючись ст. ст. 336, 337 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ України

Касаційну скаргу ОСОБА_4 відхилити.

Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 19 січня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Тернопільської області від 06 жовтня 2016 року залишити без змін.