розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до публічного акціонерного товариства "Підприємство по виробництву медичних виробів із полімерних матеріалів "Гемопласт" про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди за касаційною скаргою публічного акціонерного товариства "Підприємство по виробництву медичних виробів із полімерних матеріалів "Гемопласт" на рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 22 вересня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 28 листопада 2016 року,

У вересні 2015 року ОСОБА_3 звернулася до суду з вищевказаним позовом, посилаючись на те, що з 26 серпня 2010 року вона працювала підсобним робочим адміністративно-господарського відділу публічного акціонерного товариства "Підприємство по виробництву медичних виробів із полімерних матеріалів "Гемопласт" (далі - ПАТ "Підприємство по виробництву медичних виробів із полімерних матеріалів "Гемопласт"). 7 серпня 2015 року наказом ПАТ "Підприємство по виробництву медичних виробів із полімерних матеріалів "Гемопласт" її звільнено з роботи на підставі п. 4 ч. 1 ст. 40 КЗпП України, у зв'язку з прогулом без поважних причин.

Позивачка вказувала про те, що зазначений вище наказ про її звільнення є незаконним, оскільки з 1 серпня 2015 року вона знаходилась на амбулаторному лікуванні у Білгород-Дністровській центральній районній лікарні Одеської області. 3 серпня 2015 року на дев'яту годину їй була призначена явка до лікаря для зняття контрольної пломби і проведення інших лікувальних дій, унаслідок чого у цей же день до дев'ятої години ранку вона з'явилась на роботу та написала заяву про надання їй на цей день відпустки, повідомила начальника про погане самопочуття та пішла до лікарні. Вважала своє звільнення з роботи незаконним та зазначала про те, що таким діями відповідача їй завдано моральну шкоду.

З урахуванням наведеного ОСОБА_3 просила суд поновити її на посаді підсобного робочого адміністративно-господарського відділу ПАТ "Підприємство по виробництву медичних виробів із полімерних матеріалів "Гемопласт"; стягнути з відповідача на її користь середній заробіток за весь час вимушеного прогулу, починаючи з дня звільнення по час поновлення на роботі; стягнути з товариства на її користь моральну шкоду у розмірі 20 тис. грн.

Рішенням Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 22 вересня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Одеської області від 28 листопада 2016 року, позов ОСОБА_3 задоволено частково. Поновлено ОСОБА_3 на посаді підсобного робітника адміністративно-господарського відділу ПАТ "Підприємство по виробництву медичних виробів із полімерних матеріалів "Гемопласт". Стягнуто з ПАТ "Підприємство по виробництву медичних виробів із полімерних матеріалів "Гемопласт" на користь ОСОБА_3 середній заробіток за весь час вимушеного прогулу, починаючи з дня звільнення по час поновлення на роботі. Стягнуто з ПАТ "Підприємство по виробництву медичних виробів із полімерних матеріалів "Гемопласт" на користь ОСОБА_3 моральну шкоду у розмірі 500 грн. Стягнуто з ПАТ "Підприємство по виробництву медичних виробів із полімерних матеріалів "Гемопласт" на користь ОСОБА_3 судові витрати на правову допомогу у розмірі 750 грн. В іншій частині позову відмовлено. Рішення суду в частині поновлення ОСОБА_3 на роботі допущено до негайного виконання.

У касаційній скарзі ПАТ "Підприємство по виробництву медичних виробів із полімерних матеріалів "Гемопласт", посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати й ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовити.

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуальногоправа.

Частково задовольняючи позов ОСОБА_3, суд першої інстанції виходив із того, що позивачка 3 серпня 2015 року була відсутня на роботі з поважних причин, факт її тимчасової непрацездатності підтверджується належними та допустимими доказами. Суд стягнув середній заробіток за весь час вимушеного прогулу, починаючи з дня звільнення ОСОБА_3 по час її поновлення на роботі. На підставі положень ЦК України (435-15) з відповідача на користь позивачки стягнуто моральну шкоду.

Апеляційний суд погодився з такими висновками суду першої інстанції, зазначивши також про те, що на підставі медичної картки та довідки підтверджено, що позивачка допустила прогул з поважних причин. Доводи про відсутність у рішенні суду суми середнього заробітку, яка підлягає стягненню на користь позивачки, не є підставою для скасування рішення суду та відмови у позові, так як це може бути усунуто відповідно до вимог ст. 220 ЦПК України.

Проте повністюпогодитись із таким висновком апеляційного суду не можна.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.

Таким вимогам закону судове рішення апеляційної інстанції не відповідає.

Судом установлено, що 26 серпня 2010 року ОСОБА_3 працювала підсобним робочим адміністративно-господарського відділу ПАТ "Підприємство по виробництву медичних виробів із полімерних матеріалів "Гемопласт".

7 серпня 2015 року наказом ПАТ "Підприємство по виробництву медичних виробів із полімерних матеріалів "Гемопласт" її звільнено з роботи на підставі п. 4 ч. 1 ст. 40 КЗпП України, у зв'язку з прогулом без поважних причин.

Підставою для наказу стало те, що позивачка допустила прогул без поважних причин.

При цьому ОСОБА_3 посилалась на те, що 3 серпня 2015 року на 9.00 год. їй була призначена явка до лікаря для зняття контрольної пломби і проведення інших лікувальних дій, унаслідок чого вважала, що нею допущено прогул з поважних причин.

Апеляційний суд, залишаючи рішення суду першої інстанції без зміни, вказав про те, що наявні докази поважності причин відсутності позивачки на роботі, проте суд не звернув увагу на таке.

Належність та допустимість доказів, їх перевірка та оцінка урегульовані ст. ст. 57- 59, 212 ЦПК України.

Згідно з п. 2.19. Інструкції про порядок видачі документів, що засвідчують тимчасову непрацездатність громадян, затверджену наказом Міністерства юстиції України від 13 листопада 2001 року № 455 (z1005-01) , особам, які самостійно звернулись по консультативну допомогу, видається довідка довільної форми за підписом лікуючого лікаря, засвідченим печаткою лікувально-профілактичного закладу, з обов'язковим зазначенням часу проведеної консультації.

У п. 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року № 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів" (v0009700-92) судам роз'яснено, що при розгляді позовів про поновлення на роботі осіб, звільнених за п. 4 ст. 40 КЗпП України, суди повинні виходити з того, що передбаченим цією нормою закону прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин.

Судом установлено, що у наданій позивачкою довідці центральної лікарні Білгород-Дністровського району Одеської області від 3 серпня 2015 року час проведення консультації ОСОБА_3 у лікаря поліклініки не зазначено, а, враховуючи, що це не було амбулаторним чи стаціонарним лікуванням, неможливо встановити скільки часу позивачка перебувала на прийомі у лікаря, більше трьох годин чи ні, та чому вона не повернулась на роботу.

Ураховуючи викладене, суди у порушення вищевказаних положень закону та вимог ст. ст. 212- 214, 303, 315 ЦПК України не дослідили, чи наявні належні та допустимі докази поважності прогулу ОСОБА_3

Крім того, апеляційний суд, вказуючи про те, що доводи про відсутність розміру стягнутого середнього заробітку у рішенні суду першої інстанції не є підставою для скасування рішення суду чи відмови у позові, не звернув увагу на таке.

У п. 13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року № 14 "Про судове рішення у цивільній справі" (v0014700-09) судам роз'яснено, що резолютивна частина рішення повинна мати вичерпні, чіткі, безумовні й такі, що випливають зі встановлених фактичних обставин, висновки по суті розглянутих вимог і залежно від характеру справи давати відповіді на інші питання, зазначені в ст. ст. 215- 217 ЦПК України. У ній, зокрема, має бути зазначено розмір грошових сум, присуджених стороні.

Суд, стягуючи середній заробіток за весь час вимушеного прогулу, його розмір не визначив, зазначивши лише про його період, а саме з дня звільнення позивачки по час її поновлення на роботі. Оскільки час, коли це буде здійснено невідомо, то зазначене потягне новий спір з визначення розміру стягнутої суми.

При цьому відповідно до ч. 1 ст. 117 КЗпП України (322-08) в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Згідно з п. 8 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100 (100-95-п) , нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.

Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства (абз. 3 п. 8 Порядку).

Ураховуючи викладене, апеляційний суд у порушення вищевказаних положень закону та вимог ст. ст. 212- 214, 303, 315 ЦПК України не розрахував суму середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу та не звернув увагу на те, що таке вирішення спору, а саме стягнення середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу без визначення його розміру потягне за собою новий спір між сторонами щодо правильного його обчислення відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати.

Посилання апеляційного суду на вимоги ст. 220 ЦПК України, якою передбачено можливість ухвалення додаткового рішення, для визначення конкретного розміру стягненого середнього заробітку, безпідставні, так як для цього районному суду слід дослідити докази щодо заробітної плати, розміру середньоденного заробітку, щодо яких сторони мали давати пояснення й надавати суду докази. Інакше буде вважатись, що суд під виглядом ухвалення додаткового рішення змінює його зміст та вирішує інші питання, які не досліджувались в судовому рішенні і з приводу чого сторонами не надавались докази та пояснення.

Крім того, суд першої інстанції стягнув з відповідача на користь позивача моральну шкоду відповідно до положень ЦК України (435-15) , проте дані правовідносини регулюються трудовим законодавством ( КЗпП України (322-08) ). Апеляційний суд, на вищевказане уваги також не звернув.

За таких обставин судове рішення апеляційного суду не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для його скасування з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.