розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про стягнення боргу за договором позики, за касаційною скаргоюОСОБА_6, який діє в інтересах ОСОБА_5, на рішення Святошинського районного суду м. Києва від 25 січня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 21 березня 2016 року,

У серпні 2015 року ОСОБА_3 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про стягнення боргу за договором позики.

На обґрунтування позовних вимог посилалась на те, що у грудні 2008 року до неї звернувся її рідний брат ОСОБА_4, з проханням позичити кошти для придбання квартири у м. Ірпіні Київської області для проживання з дружиною ОСОБА_5 Зазначала, що 11 грудня 2008 року між нею та ОСОБА_4 було укладено договір позики шляхом отримання від ОСОБА_4 власноруч написаної розписки із зазначенням дати, суми позики, строку позики, умов повернення та відповідальності на випадок порушення зобов'язання повернення. Відповідно до умов даного договору ОСОБА_4 були надані грошові кошти у розмірі 40 000 дол. США зі строком повернення до 11 грудня 2014 року та сплатою у разі затримки повернення коштів штрафу у розмірі 10 % від суми боргу. Проте, відповідачі станом на грудень 2014 року борг не повернули.

Враховуючи викладене, позивач просив суд стягнути солідарно з відповідачів борг за договором позики у розмірі 40 000 дол. США, штраф у розмірі 4 000 дол. США, відсотки за користування коштами у розмірі 1 304,11 дол. США, інфляційні нарахування у розмірі 15 520 дол. США, а всього 66 355,62 дол. США.

Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 25 січня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 21 березня 2016 року, позов задоволено.

Стягнуто солідарно з ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на користь ОСОБА_3 борг у розмірі 40 000 дол. США, штраф у розмірі 4 000 дол. США, відсотки за користування коштами у розмірі 1 304,11 дол. США, інфляційні нарахування у розмірі 15 520 дол. США, а всього 66 355,62 дол. США, що у еквіваленті до національної валюти, згідно з курсом НБУ станом на 25 січня 2016 року становить 1 644 955 грн 81 коп.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

У касаційній скарзі ОСОБА_6, який діє в інтересах ОСОБА_5, просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанції в частині задоволення позовних вимог до ОСОБА_5 та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, у іншій частині рішення судів залишити в силі, обґрунтовуючи свої доводи порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Відповідно до п. 6 розд. ХІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VІІ "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам закону рішення судів першої та апеляційної інстанцій не відповідають.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, вважав, що відповідачем ОСОБА_4 були позичені грошові кошти в порядку ч. ч. 2, 4 ст. 65 СК України та отриманні останнім у борг саме в інтересах їх з відповідачкою сім'ї, а саме на придбання квартири, а тому на підставі ч. 1 ст. 1049 ЦК України та з урахуванням вимог ч. 2 ст. 625 ЦК України, підлягають стягненню з відповідачів у солідарному порядку.

Протеповністю погодитись із висновками судівне можна, оскільки суди дійшли їх з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Судом установлено, що 11 грудня 2008 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4, що перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_5, був укладений договір позики, відповідно до якого ОСОБА_4 були надані грошові кошти у розмірі 40 000 дол. США з терміном повернення до 11 грудня 2014 року та сплатою у разі затримки повернення коштів штрафу у розмірі 10 % від суми боргу. Дані вимоги були відображені у розписці, яка була підписана ОСОБА_3 та ОСОБА_4

Позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти в такій самій сумі, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, встановленими договором (ч. 1 ст. 1049 ЦК України). Якщо інше не встановлено договором або законом (наприклад, якщо договір позики відповідає ознакам безпроцентного договору), позикодавець має право на одержання ще і процентів від суми позики. У разі коли договором не встановлено їх розмір, розмір процентів визначається на рівні облікової ставки Національного банку України (ст. 1048 ЦК України).

Відповідно до змісту ст. 65 СК України при укладенні договору одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Для укладення одним із подружжя договорів стосовно цінного майна згода другого з подружжя має бути подана письмово. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.

Згідно з ч. 2 ст. 73 СК України стягнення може бути накладено на майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, якщо судом установлено, що договір був укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї і одержане за договором використано на її потреби.

Зазначена позиція висловлена в постанові Верховного Суду України від 20 лютого 2013 року № 6-163цс12, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для судів.

З тексту вищевказаної розписки вбачається, що ОСОБА_4 отримав у борг від ОСОБА_3 40 тис. дол. США. У розписці про отримання грошей, не зазначено, що відповідач ОСОБА_5 як дружина надала згоду на її отримання. А тому з висновком суду про стягнення з відповідача ОСОБА_5 суми боргу погодитись неможливо, оскільки висновок суду не узгоджується з правилами ст. 1046 ЦК України.

Враховуючи те, що під час розгляду справи відповідач ОСОБА_4 позовні вимоги щодо стягнення з нього суми боргу за договором розписки визнав, рішення судів в цій частині підлягають залишенню без змін.

Разом з тим, задовольняючи позовні вимоги в частині стягнення боргу за договором позики з ОСОБА_5, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, у порушення вимог ст. ст. 212- 213, 315 ЦПК України на зазначені вище обставини справи уваги не звернув; не з'ясував належним чином фактичних обставин справи щодо заявлених вимог; не врахував вищевикладені висновки Верховного Суду України, а тому дійшов передчасного висновку, що отримані ОСОБА_4 кошти в борг створюють солідарний обов'язок для подружжя. Той факт, що розписка написана ним і кошти отримані за час шлюбу з ОСОБА_5, не свідчить про те, що договір позики було укладено в інтересах сім'ї, кошти було використано в інтересах сім'ї, що остання давала згоду на укладення такого договору і знала про нього. Зазначені юридично важливі обставини позивач не довів, що є його процесуальним обов'язком (ст. ст. 10, 60 ЦПК України).

Суди фактично обмежившись посиланням на покази свідків поклали на ОСОБА_5 обов'язок зі сплати боргу чоловіка, на отримання якого вона, як дружина, в установленому законом порядку згоди не надавала.

Враховуючи, що судом першої інстанції не встановлені фактичні обставини справи, які мають значення для правильного вирішення справи, при ухваленні рішення були порушені норми матеріального та процесуального права, таке рішення не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для його скасування з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_6, який діє в інтересах ОСОБА_5, задовольнити частково.

Рішення Святошинського районного суду м. Києва від 25 січня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 21 березня 2016 року в частині позову ОСОБА_3 до ОСОБА_5 про стягнення боргу за договором позики скасувати, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції.