розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Ніжинського районного нотаріального округу Бублик Володимир Михайлович, про визнання частково недійсним свідоцтва про право на спадщину, визнання права власності на спільну сумісну власність подружжя за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області від 28 квітня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Чернігівської області від 13 липня 2015 року,

У серпні 2014 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом і просив визнати частково недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 2 липня 2013 року, видане ОСОБА_4 на нежитлову будівлю по АДРЕСА_1, а також визнати за ним право власності на Ѕ частину вказаного нежитлового приміщення.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла його дружина ОСОБА_6

За час перебування у шлюбі із ОСОБА_6 їй у жовтні 2002 року було видано державний акт про право власності на земельну ділянку у с. Вертіївка Ніжинського району Чернігівської області, на якій у 2004 році за рахунок праці обох із подружжя збудовано нежитлове приміщення.

За заповітом, складеним 24 травня 2005 року, ОСОБА_6 заповіла ОСОБА_4 указану земельну ділянку, а також збудоване на ній нежитлове приміщення і після смерті ОСОБА_6 2 липня 2013 року ОСОБА_4 отримав відповідне свідоцтво про право на спадщину за заповітом.

Позивач вважає, що таке свідоцтво про право на спадщину за заповітом є недійсним у Ѕ частині, оскільки вказане у ньому майно, а саме Ѕ його частина, належить йому як подружжю на праві спільної сумісної власності.

Справа розглядалась судами різних інстанцій неодноразово.

Останнім рішенням Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області від 28 квітня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Чернігівської області від 13 липня 2015 року, в позові відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 порушує питання про скасування рішення суду першої інстанції та ухвали апеляційного суду, мотивуючи свою вимогу порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, із направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Відповідно до пункту 6 розділу XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах його повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду у складі, визначеному цим Законом, та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом, у складі, визначеному цим Законом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, колегія суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає відхиленню з таких підстав.

Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судами встановлено, що ОСОБА_3 та ОСОБА_6 перебували у шлюбі з 30 січня 1982 року.

24 травня 2005 року ОСОБА_6 склала заповіт, за яким заповіла ОСОБА_4 належну їй на праві приватної власності нежитлову будівлю - магазин, що знаходиться по АДРЕСА_1, та земельну ділянку площею 0,02 га, кадастровий номерНОМЕР_1, надану ОСОБА_6 для комерційної діяльності, та належну їй на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_2, виданого 11 грудня 2003 року, розташовану за цією ж адресою.

1 серпня 2012 року ОСОБА_6 склала заповіт, яким заповіла ОСОБА_3 та ОСОБА_8 в рівних частках кожному нежитлове приміщення - павільйон змішаної торгівлі, розташований по АДРЕСА_2.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6 померла.

2 липня 2013 року ОСОБА_4 отримав свідоцтво про право на спадщину за заповітом на вказане у заповіті нерухоме майно.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що з 1999 року ОСОБА_6 здійснювала підприємницьку діяльність і збудувала спірне нерухоме майно для ведення підприємницької діяльності з метою одержання прибутку; отже майно фізичної особи-підприємця, яке придбане та використовується у його підприємницькій діяльності з метою одержання прибутку, є його особистою власністю. Посилання позивача на те, що спірне нежитлове приміщення магазину збудоване за спільні кошти подружжя, суди вважали не підтвердженими належними та допустимими доказами, а, відтак належність вказаного майна до спільної сумісної власності подружжя не доведено.

З такими висновками судів попередніх інстанцій частково погоджується і колегія суддів касаційної інстанції, враховуючи наступне.

Відповідно до ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (ч. 1 ст. 61 СК України).

Згідно з ч. 1 ст. 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Право подружжя на поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, закріплено у статті 69 СК України. Поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а у разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 ЦК України).

Правові підстави визнання майна особистою приватною власністю дружини, чоловіка закріплені у статті 57 СК України.

Одним із видів розпоряджання власністю є право власника використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності, крім випадків, встановлених законом; законом можуть бути встановлені умови використання власником свого майна для здійснення підприємницької діяльності (стаття 320 ЦК України).

Правовідносини щодо здійснення підприємницької діяльності фізичною особою врегульовані главою 5 ЦК України (435-15) .

Так, згідно зі статтею 52 ЦК України фізична особа-підприємець відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення.

Фізична особа-підприємець, яка перебуває у шлюбі, відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм особистим майном і часткою у спільній сумісній власності подружжя, яка належатиме йому при поділі цього майна.

Отже, майно фізичної особи-підприємця (яке використовується для господарської діяльності фізичною особою-підприємцем) вважається спільним майном подружжя, як і інше майно, набуте в період шлюбу, за умови, що воно придбане за рахунок належних подружжю коштів. Використання одним із подружжя зазначеного майна для здійснення підприємницької діяльності може бути враховано при обранні способу поділу цього майна.

Таким чином, системний аналіз вищезазначених норм матеріального права дозволяє дійти висновку про те, що майно фізичної особи-підприємця може бути об'єктом спільної власності подружжя і предметом поділу між ними з урахуванням загальних вимог законодавства щодо критеріїв визначення спільного майна подружжя та способів поділу його між ними (правовий висновок, викладений у постанові Верховного суду України від 11 березня 2015 року у справі № 6-21цс15).

З урахуванням вказаного правового висновку Верховного Суду України, із мотивувальних частин судових рішень судів попередніх інстанцій слід виключити висновок про те, що майно фізичної особи-підприємця, яке придбане і використовується в його підприємницькій діяльності з метою одержання прибутку, є його особистою приватною власністю, як помилковий. Але таке не вплинуло на результат вирішення справи, так як підставою відмови у позові суди вказали недоведення позивачем участі у будівництві спірного об'єкта нерухомості та у його фінансуванні.

Частиною першою ст. 11 ЦПК України визначено, що суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Відповідно до ч. 1 ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_3 посилався на те, що нежитлова будівля по АДРЕСА_1 є спільним сумісним майном його та ОСОБА_6, оскільки була збудована за час перебування у шлюбі та за рахунок їх спільних коштів.

Оскільки позивачем не доведено належними і допустимими доказами тієї обставини, що спірне нежитлове приміщення магазину збудовано за спільні кошти подружжя ОСОБА_6, суди дійшли правильного висновку про відмову ОСОБА_3 у позові з підстав недоведеності позовних вимог.

З огляду на викладене, судові рішення судів першої та апеляційної інстанції ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права і підстави для їх скасування відсутні.

Керуючись ст. ст. 336, 337, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_3 відхилити.

Рішення Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області від 28 квітня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Чернігівської області від 13 липня 2015 року залишити без змін, виключивши з мотивувальних частин висновок про те, що майно фізичної особи-підприємця є його особистою приватною власністю.