розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" до ОСОБА_3 про виселення, за касаційною скаргою Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" на рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 08 серпня 2016 року та касаційною скаргою представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 - на рішення Красногвардійського районного суду Дніпропетровської області від 09 червня 2016 року та рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 08 серпня 2016 року,

У березні 2013 року Публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк") звернулось до суду з позовом до ОСОБА_3 про виселення останнього та інших осіб, які зареєстровані та/або проживають у житловому будинку, розташованому за адресою: АДРЕСА_1, зі зняттям з реєстраційного обліку у територіальному органі державної міграційної служби України, до повноважень якого входять питання громадянства, міграції та реєстрації фізичних осіб, компетенція якого територіально поширюється на адресу вказаного житлового будинку, з підстав, передбачених ст. 40 Закону України "Про іпотеку", ст. 109 ЖК УРСР. На обґрунтування позовних вимог позивач посилається на наявність рішення колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Дніпропетровської області від 17 вересня 2012 року, яким звернуто стягнення на предмет іпотеки - спірний житловий будинок.

Справа розглядалася судами неодноразово.

Останнім рішенням Красногвардійського районного суду Дніпропетровської області від 09 червня 2016 року позов задоволено частково.

Виселено ОСОБА_3 із будинку АДРЕСА_1.

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Вирішено питання про судові витрати.

Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 08 серпня 2016 року змінено рішення суду першої інстанції у частині правового обґрунтування, доповнивши резолютивну частину рішення абзацом, згідно з яким виселення здійснюється з наданням ОСОБА_3 жилого приміщення з фондів житла для тимчасового проживання відповідно до ст. 132-2 ЖК УРСР.

В іншій частині рішення залишено без змін.

У касаційній скарзі ПАТ КБ "ПриватБанк" просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції і залишити в силі рішення суду першої інстанції, обґрунтовуючи свою вимогу порушенням апеляційним судом норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

У касаційній скарзі представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4 - просить скасувати рішення судів першої й апеляційної інстанцій у частині задоволення позовних вимог ПАТ КБ "ПриватБанк" про виселення ОСОБА_3, ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні цих позовних вимог, обґрунтовуючи свою вимогу порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, колегія суддів дійшла висновку, що касаційні скарги підлягають задоволенню частково з огляду на таке.

З урахуванням вимог ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Відповідно до ст. ст. 303, 304 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Справа розглядається в апеляційному суді за правилами, встановленими для розгляду справи судом першої інстанції, з винятками і доповненнями, встановленими законом.

Проте рішення апеляційного суду не відповідає зазначеним нормам процесуального права.

Задовольняючи частково позов ПАТ КБ "ПриватБанк" та виселяючи ОСОБА_3 із будинку АДРЕСА_1, суд першої інстанції виходив із доведеності та обґрунтованості цих позовних вимог, наявності правових підстав, передбачених ст. 39 Закону України "Про іпотеку", ч. 3 ст. 109 ЖК УРСР, враховуючи, що є рішення суду про звернення стягнення на вищевказаний будинок як предмет іпотеки.

Відмовляючи у задоволенні решти позовних вимог ПАТ КБ "ПриватБанк", суд виходив із їх недоведеності, оскільки, заявляючи позовні вимоги про виселення інших осіб, які зареєстровані або проживають у спірному будинку, позивач не надав належних та допустимих доказів, що у спірному будинку дійсно хтось проживає або зареєстрований, крім відповідача ОСОБА_3, та не зазначив кого саме ще необхідно виселити. Крім того, позивачем не заявлялося клопотання про притягнення до участі у справі як належних відповідачів або співвідповідачів всіх повнолітніх членів сім'ї відповідача або осіб, щодо яких позивач ставить питання про виселення.

Позовні вимоги щодо зняття відповідача з реєстраційного обліку суд визнав передчасними, оскільки рішення суду щодо виселення відповідача є достатньою підставою для зняття його з реєстрації.

Проте повністю з такими висновками не погодився апеляційний суд виходячи з наступного.

Змінюючи рішення суду першої інстанції у частині правового обґрунтування та доповнюючи резолютивну частину рішення абзацом, згідно з яким виселення здійснюється з наданням ОСОБА_3 жилого приміщення з фондів житла для тимчасового проживання відповідно до ст. 132-2 ЖК УРСР, апеляційний суд виходив із наявності підстав, передбачених п. п. 1-4 ч. 1 ст. 309 ЦПК України.

Крім того, апеляційний суд вважав наявними підстави, передбачені ст. 217 ЦПК України, для відстрочення виконання рішення про виселення відповідача з іпотечного житла на час дії Закону України від 03 червня 2014 року № 1304-УІІ "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (1304-18) , враховуючи, що кредит надавався банком відповідачу на придбання спірного жилого будинку в іноземній валюті.

Однак із вказаними висновками не можна погодитися повністю, виходячи з наступного.

Завданням цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ для захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (ст. 1 ЦПК України).

Згідно зі ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (ст. 4 ЦПК України).

За змістом ст. 10 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Відповідно до ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Судами попередніх інстанцій установлено, що рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 17 вересня 2012 року, ухваленим у справі за позовом ПАТ КБ "ПриватБанк" до ОСОБА_3 про звернення стягнення та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ПАТ КБ "ПриватБанк", треті особи: ОСОБА_5, приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Повєткіна Н.М., Служба у справах дітей Красногвардійської районної у м. Дніпропетровську ради, про визнання кредитного договору, договору іпотеки недійсними, відшкодування моральної шкоди та зобов'язання вчинити певні дії, задоволено частково позов ПАТ КБ "ПриватБанк".

У рахунок погашення заборгованості за укладеним між ОСОБА_3 та ПАТ КБ "ПриватБанк" кредитним договором від 02 жовтня 2007 року № 2007-108-М у розмірі 55 272,43 доларів США, із яких: 52 642,51 доларів США - заборгованість за кредитом; 2 561,84 доларів США - заборгованість за процентами за користування кредитом та 71,08 долар США - пеня за невиконання зобов'язань за договором, звернуто стягнення на належний ОСОБА_3 на праві власності на підставі договору купівлі-продажу від 02 жовтня 2007 року житловий будинок, житловою площею 35,4 кв. м, загальною площею 60,7 кв. м з господарськими будівлями та спорудами, розташований на земельній ділянці площею 1 649 кв. м, по АДРЕСА_1, за початковою вартістю 303 тис. грн, шляхом його продажу банком з укладанням від імені ОСОБА_3 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою - покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру прав власності, а також наданням банку всіх повноважень, необхідних для здійснення продажу; в іншій частині позовних вимог ПАТ КБ "ПриватБанк" відмовлено; в іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Суд вважав установленим факт, що житловий будинок АДРЕСА_1 придбано позичальником за рахунок наданого банком кредиту.

Однак усупереч вимогам ч. 4 ст. 10 ЦПК України апеляційний суд не сприяв всебічному і повному з'ясуванню обставин справи, не дослідив достатньо повно питання про те, чи придбано позичальником за рахунок наданого банком кредиту житловий будинок, житловою площею 35,4 кв. м, загальною площею 60,7 кв. м з господарськими будівлями та спорудами, розташований на земельній ділянці площею 1 649 кв. м, по АДРЕСА_1.

Так, згідно з матеріалами справи ОСОБА_3 отримав у ПАТ КБ "ПриватБанк" за кредитним договором від 02 жовтня 2007 року № 2007-108-М кредит у сумі 54 доларів США, що на той час було еквівалентно 277 750 грн, проте зазначений будинок за договором купівлі-продажу від 02 жовтня 2007 року (а. с. 200) ОСОБА_3 придбав за 303 тис. грн.

За таких обставин для висновків про те, вищевказаний будинок придбано позичальником виключно за рахунок наданого банком кредиту, у суду не було підстав.

Переглядаючи справу в апеляційному порядку, апеляційний суд на порушення ст. ст. 212, 303, 304, 316 ЦПК України не перевірив достатньо повно доводів апеляційної скарги відповідача, у зв'язку з чим не встановив обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, що призвело до неправильного вирішення справи.

У зв'язку з цим колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про іпотеку" іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

За положеннями ч. ч. 1 і 3 ст. 33 Закону України "Про іпотеку" в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.

Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених ст. 12 цього Закону.

Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Частиною 1 ст. 40 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.

Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є ст. 109 ЖК УРСР, у частині першій якої передбачені підстави виселення, а в частині третій - порядок виселення громадян.

За змістом ч. 2 ст. 40 Закону України "Про іпотеку" та частини третьої статті 109 ЖК УРСР після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Відповідно до ч. 2 ст. 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Таким чином, ч. 2 ст. 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою цього жилого приміщення.

Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі ч. 2 ст. 39 Закону України "Про іпотеку" підлягають застосуванню як положення ст. 40 цього Закону, так і норма ст. 109 ЖК УРСР.

Отже, за змістом цих норм особам, яких виселяють з жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки, у зв'язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, інше постійне житло надається тільки в тому разі, якщо іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла.

Згідно з правовими позиціями Верховного Суду України, викладеними у постановах від 14 грудня 2016 року у справах № № 6-860цс16, 6-1141цс16, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, за змістом ст. ст. 39, 40 Закону України "Про іпотеку" та ст. 109 ЖК УРСР особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення) - предмета іпотеки у зв'язку зі зверненням стягнення на нього іпотеки, надається інше постійне житло тільки в тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначене в рішенні суду.

Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на предмет іпотеки, якщо іпотечне майно було придбане за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення (ч. 2 ст. 109 ЖК УРСР).

З огляду на те, що в іпотеку було передано житловий будинок, придбаний не тільки за рахунок отриманих кредитних коштів, суд не дослідив питання про необхідність надання відповідачу іншого постійного житла при виселенні із зазначенням його адреси з урахуванням положень ст. ст. 10, 60 ЦПК України.

Оскільки суд апеляційної інстанції порушив норми процесуального права, а саме: ст. ст. 212- 215, 303, 316 ЦПК України, що призвело до неможливості встановити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, тому колегія суддів дійшла висновку, що касаційні скарги підлягають задоволенню частково, а ухвалене у справі рішення суду апеляційної інстанції - скасуванню з направленням справи на новий розгляд до апеляційного суду з підстав, передбачених ч. 3 ст. 338 ЦПК України.