розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про знесення самовільної забудови, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Ірпінського міського суду Київської області від 22 травня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 02 березня 2016 року,

У листопаді 2013 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що він є власником житлового будинку АДРЕСА_1. Власник суміжної земельної ділянки АДРЕСА_2, ОСОБА_4, побудував сарай із порушенням державних будівельних норм та правил, чим перешкодив доступ до обслуговування його будинку, а також порушив протипожежну відстань між будинками.

Враховуючи викладене, ОСОБА_3 на підставі статей 376, 391 ЦК України просив знести самовільну забудову - сарай по АДРЕСА_2 за рахунок відповідача з одночасним відшкодуванням підтверджених витрат на його знесення, зобов'язати відповідача надати право доступу для обслуговування будинку, а частину земельної ділянки вздовж стіни будинку шириною 1 м довжиною 5,39 м вважати ділянкою спільного користування.

Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 22 травня 2015 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Київської області від 14 липня 2015 року рішення місцевого суду в частині відмови у задоволенні позовних вимог про знесення самовільної забудови за рахунок особи, яка здійснила самовільне будівництво скасовано. Позов ОСОБА_3 у цій частині задоволено. Знесено самочинно збудований об'єкт будівництва - сарай розміром 3м х 4м по АДРЕСА_2 за рахунок ОСОБА_4 В іншій частині позову відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2015 року рішення апеляційного суду Київської області від 14 липня 2015 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Ухвалою апеляційного суду Київської області від 02 березня 2016 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

У касаційній скарзі ОСОБА_3, мотивуючи свою вимогу порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, просив скасувати рішення Ірпінського міського суду Київської області від 22 травня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 02 березня 2016 року, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Касаційна скарга підлягає задоволенню частково з наступних підстав.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову, апеляційний суд виходив із того, що позивачем пропущено строк позовної давності, а тому наявні підстави для застосування норми ч. 4 ст. 267 ЦК України.

Проте з таким висновком суду апеляційної інстанції погодитись не можна.

За наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції апеляційний суд, у відповідності до п. 2 ч. 1 ст. 307 ЦПК України, має право скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити рішення по суті позовних вимог.

Вказаним вимогам рішення апеляційного суду не відповідає.

Установлено, що відповідно до технічного паспорту на житловий будинок АДРЕСА_2, ОСОБА_4 належить 38/100 частин, ОСОБА_5 - 27/100 частин та ОСОБА_3 - 35/100 частин вказаного будинку.

Власником суміжної земельної ділянки АДРЕСА_2 є ОСОБА_4, який на цій ділянці збудував сарай.

Як вбачається з матеріалів справи, Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 16 вересня 2010 року встановлено, що рішенням виконавчого комітету Ірпінської міської ради Київської області від 22 квітня 2009 року ОСОБА_4 було надано дозвіл на знесення сараю "Б" та на його місці побудувати сарай розміром 3 х 4 м.

Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 05 серпня 2014 року визнано недійсним рішення Ірпінської міської ради Київської області 35 сесії IV скликання від 27 квітня 2005 року "Про технічну документацію із землеустрою щодо складання державних актів, що посвідчують право власності на земельні ділянки громадян" в частині затвердження технічної документації із землеустрою та передачі безоплатно у власність земельних ділянок, які розташовані по АДРЕСА_2 ОСОБА_3; визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку, площею 0,1088 га, яка розташована по АДРЕСА_2, виданий ОСОБА_3

Відмовляючи у задоволенні позову, суди дійшли висновку, що згідно з матеріалами інвентаризаційної справи сарай збудовано не самовільно, він знаходиться на місці старого сараю, тобто відстань до сусідньої земельної ділянки не змінилась.

Разом з тим, даючи оцінку цим обставинам, які не підтверджують заявлених позовних вимог, апеляційний суд виходив з наявності правових підстав для відмови в задоволенні даного позову у зв'язку з пропуском строку позовної давності.

Згідно зі ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Отже позовна давність застосовується до обґрунтованого позову.

За правилами ч. 3 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Крім того, відповідно до п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року № 14 "Про судове рішення у цивільній справі" (v0014700-09) , встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.

Отже, відмовляючи у задоволенні позову з підстав пропуску строку позовної давності, суд має встановити обґрунтованість чи безпідставність позовних вимог, належним чином мотивувати свої висновки. Так, у випадку обґрунтованості позовних вимог, суд може відмовити у їх задоволенні у зв'язку з пропуском строку позовної давності. У випадку недоведеності позову суд відмовляє у його задоволенні саме з цих підстав, а не застосовує наслідки пропуску позовної давності.

Перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у місцевому суді, суд апеляційної інстанцій всупереч вимогам статей 213, 214, 303, 304 ЦПК України на вищенаведені положення закону та обставини справи уваги не звернув, зазначивши, що порушень прав позивача зі сторони відповідача немає, тобто погодившись з висновком місцевого суду про недоведеність позову, застосував наслідки спливу позовної давності, а також порушуючи норму ч. 4 ст. 338 ЦПК України, не врахував висновки і мотиви, викладені в ухвалі суду касаційної інстанції від 23 грудня 2015 року, які є обов'язковими для суду апеляційної інстанції при новому розгляді справи.

За таких обставин ухвала суду апеляційної інстанції не може вважатись законною і обґрунтованою та в силу ст. 342 ЦПК України підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до апеляційного суду.

Під час нового розгляду справи апеляційному суду необхідно перевірити підстави для застосування Глави 19 ЦК України (435-15) в контексті роз'яснень, викладених у п. 29 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ "Про практику застосування судами статті 376 Цивільного кодексу України (про правовий режим самочинного будівництва)" від 30 березня 2012 року № 6 (v0006740-12) , де зазначено, що враховуючи, що за загальним правилом особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього, строк позовної давності на вимоги про проведення перебудови самочинно збудованого чи такого, що будується, житлового будинку, прибудови до нього, будівлі, споруди чи іншого нерухомого майна, а також про знесення таких об'єктів не вважається пропущеним незалежно від тривалості часу, який минув після закінчення чи початку будівництва.

Крім того, апеляційному суду необхідно перевірити, чи тотожні сторони, предмет і підстави позову у даній справі та у справі, за результатом розгляду якої ухвалено рішення Ірпінського міського суду Київської області від 16 вересня 2010 року.