розглянувши у попередньому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5, ОСОБА_6 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням; за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_4 про визнання права користування та вселення до житлового приміщення за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 29 березня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 жовтня 2016 року,

У вересні 2014 року ОСОБА_4 звернувся до суду з вищевказаним позовом, посилаючись на те, що на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 23 грудня 2002 року йому на праві власності належить житловий будинок АДРЕСА_1, у якому також зареєстрована його дружина - ОСОБА_7 - та її дочка - ОСОБА_6

Позивач указував про те, що заочним рішенням Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 22 січня 2014 року, що набрало законної сили, шлюб між ним та ОСОБА_5 розірвано.

Зазначав про те, що ОСОБА_6 у вищевказаному житловому будинку не проживає з 2006 року, а ОСОБА_7 з вересня 2013 року. Комунальні послуги відповідачі не сплачують, місце їх знаходження йому невідоме.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_4 просив суд визнати ОСОБА_5 та ОСОБА_6 такими, що втратили право користування житловим будинкомАДРЕСА_1.

У жовтні 2014 року ОСОБА_5 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_4 про визнання права користування та вселення до житлового приміщення, посилаючись на те, що 20 вересня 2014 року ОСОБА_4 змінив замки у житловому будинку АДРЕСА_1, чим перешкоджає їй у користуванні вказаним будинком, у якому вона зареєстрована та проживала.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_5 просила суд визнати за нею право користування житловимбудинком АДРЕСА_1 та вселити її у цей будинок.

Ухвалою Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 21 січня 2016 року позови ОСОБА_4 та ОСОБА_5 об'єднано в одне провадження.

Рішенням Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 29 березня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 жовтня 2016 року, позов ОСОБА_4 задоволено частково. Визнано ОСОБА_6 такою, що втратила право користування житловим приміщенням АДРЕСА_1. В іншій частині позову ОСОБА_4 відмовлено. Позов ОСОБА_5 задоволено. Визнано за ОСОБА_5 право користування житловим приміщенням АДРЕСА_1. Вселено ОСОБА_5 у житлове приміщенням АДРЕСА_1.

У касаційній скарзі ОСОБА_4, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати й ухвалити нове рішення, яким його позов задовольнити у повному обсязі.

Інші особи судові рішення не оскаржили.

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог ст. 335 ЦПК України суд касаційної інстанції в межах касаційної скарги перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні суду, чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність чи недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи скарги цих висновків не спростовують.

Частково задовольняючи позов ОСОБА_4 й задовольняючи зустрічний позов ОСОБА_5, суди, на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами (ст. 212 ЦПК України), дійшли правильного висновку про те, що місце проживання ОСОБА_5 у житловому приміщенні АДРЕСА_1 було зареєстровано у встановленому законом порядку та за згодою ОСОБА_4, як власника цього нерухомого майна, а розірвання шлюбу між сторонами не є підставою для визнання ОСОБА_5 такою, що втратила право користування жилим приміщенням, так як це суперечить положенням ст. 47 Конституції України, ст. 156 ЖК УРСР.

Суди, дійшли вірного висновку про те, що згідно з висновками начальника Павлоградського міського відділу головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Дніпропетровській області між ОСОБА_5 та ОСОБА_4 відбувались сварки, в яких ОСОБА_4 неодноразово погрожував фізичною розправою.

Таким чином, колегія суддів, погоджується з висновком судів про те, що ОСОБА_5 не проживала у спірному житловому приміщенні не з власної волі.

Доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність ухвалених судових рішень не впливають, а направлені на переоцінку доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Враховуючи наведене та керуючись положеннями ч. 3 ст. 332 ЦПК України, колегія суддів вважає за необхідне відхилити касаційну скаргу і залишити судові рішення без змін.

Керуючись ст. ст. 332, 336, 337 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_4 відхилити.

Рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 29 березня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 жовтня 2016 року залишити без змін.