розглянувши в судовому засіданні справу за позовом державного сільськогосподарського підприємства "Головний селекційний центр України" до ОСОБА_3, ОСОБА_4, треті особи: управління Держгеокадастру у Переяслав-Хмельницькому районі Київської області, ОСОБА_5, про визнання недійсними та скасування державних актів на право власності на земельні ділянки за касаційною скаргою ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на рішення Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 17 березня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 14 червня 2016 року,

У червні 2015 року державне сільськогосподарське підприємство "Головний селекційний центр України" (далі - ДСП "Головний селекційний центр України") звернулося до суду з вищевказаним позовом, посилаючись на те, що згідно з державним актом на право постійного користування землею від 12 грудня 1997 року підприємству належить на праві користування земля, загальною площею 376,7 га, що розташована на території Гайшинської сільської ради Переяслав-Хмельницького району Київської області.

Позивач указував про те, що на підставі розпорядження голови Переяслав-Хмельницької районної державної адміністрації Київської області від 16 березня 2010 року затверджено проект землеустрою та передано у власність ОСОБА_4 земельну ділянку, загальною площею 1,9999 га, для ведення особистого селянського господарства, що розташована на території зазначеної сільської ради та йому видано державний акт на право власності на вказану земельну ділянку від 21 лютого 2011 року.

18 березня 2010 року розпорядженням голови районної державної адміністрації затверджено проект землеустрою та передано у власність ОСОБА_3 земельну ділянку, загальною площею 0,9500 га, для ведення особистого селянського господарства, що розташована на території зазначеної сільської ради та йому видано державний акт на право власності на вказану земельну ділянку від 27 вересня 2011 року.

Позивач зазначав про те, що 23 вересня 2013 року підприємство з вернулося до управління Держгеокадастру у Переяслав-Хмельницькому районі Київської області з заявою про державну реєстрацію належної йому на праві користування землі. Проте управлінням Держгеокадастру у Переяслав-Хмельницькому районі Київської області винесено рішення від 2 жовтня 2013 року про відмову підприємству у внесенні таких відомостей, у зв'язку із знаходженням його землі у межах іншої земельної ділянки, належних ОСОБА_4 та ОСОБА_3 Разом з тим, постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 18 листопада 2014 року визнано протиправними та скасовано розпорядження голови Переяслав-Хмельницької районної державної адміністрації Київської області від 16 березня 2010 року та від 18 березня 2010 року про затвердження проектів землеустрою та передачі ОСОБА_4 і ОСОБА_3 земельних ділянок у власність.

З урахуванням наведеного ДСП "Головний селекційний центр України" просило суд визнати державний акт на право власності на земельну ділянку від 21 лютого 2011 року, виданий ОСОБА_4, недійсним; визнати державний акт на право власності на земельну ділянку від 27 вересня 2011 року, виданий ОСОБА_3, недійсним. Також просило визнати за підприємством право постійного користування на земельну ділянку, загальною площею 1,9999 га, та земельну ділянку, загальною площею 0,9500 га.

Рішенням Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 17 березня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Київської області від 14 червня 2016 року, позов ДСП "Головний селекційний центр України" задоволено частково. Визнано державний акт на право власності на земельну ділянку від 21 лютого 2011 року, загальною площею 1,9999 га, виданий на ім'я ОСОБА_4 недійсним. Визнано державний акт на право власності на земельну ділянку від 27 вересня 2011 року, загальною площею 0,9500 га, виданий на ім'я ОСОБА_3 недійсним. У задоволенні іншої частини позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 та ОСОБА_4, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просять оскаржувані судові рішення у частині задоволення позову ДСП "Головний селекційний центр України" скасувати й ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову у цій частині відмовити.

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частково задовольняючи позов ДСП "Головний селекційний центр України", суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що оскільки постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 18 листопада 2014 року визнано протиправними та скасовано розпорядження голови районної державної адміністрації, на підставі яких вирішено передати у власність відповідачів спірні земельні ділянки та видано спірні державні акти на право власності на земельні ділянки, то вказані акти на право власності на земельні ділянки є недійсними. Доводи відповідачів про скасування вищевказаного судового рішення безпідставні, оскільки на момент ухвалення рішення зазначене рішення було чинним.

Проте повністю погодитись із такими висновками судів не можна.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.

Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають.

Судом установлено, що згідно з державним актом на право постійного користування землею від 12 грудня 1997 року ДСП "Головний селекційний центр України" належить на праві користування земля, загальною площею 376,7 га, що розташована на території Гайшинської сільської ради Переяслав-Хмельницького району Київської області.

На підставі розпорядження голови Переяслав-Хмельницької районної державної адміністрації Київської області від 16 березня 2010 року затверджено проект землеустрою та передано у власність ОСОБА_4 земельну ділянку, загальною площею 1,9999 га, для ведення особистого селянського господарства, що розташована на території Гайшинської сільської ради Переяслав-Хмельницького району Київської області та йому видано державний акт на право власності на вказану земельну ділянку від 21 лютого 2011 року.

23 вересня 2013 року ДСП "Головний селекційний центр України" звернувся до управління Держгеокадастру у Переяслав-Хмельницькому районі Київської області з заявою про державну реєстрацію належної йому на праві користування землі. Проте управлінням Держгеокадастру у Переяслав-Хмельницькому районі Київської області винесено рішення від 2 жовтня 2013 року про відмову ДСП "Головний селекційний центр України" у внесенні таких відомостей, у зв'язку із знаходженням його землі у межах іншої земельної ділянки, а саме належних ОСОБА_4 та ОСОБА_3 земельних ділянок.

Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 18 листопада 2014 року визнано протиправними та скасовано розпорядження голови Переяслав-Хмельницької районної державної адміністрації Київської області від 16 березня 2010 року та від 18 березня 2010 року про затвердження проектів землеустрою та передачі ОСОБА_4 і ОСОБА_3 земельних ділянок у власність.

Згідно з ч. 1 ст. 154 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю.

Суди у порушення ст. ст. 212- 214, 303, 315 ЦПК України не дали належної правової оцінки ухвалі Вищого адміністративного суду України від 29 березня 2016 року, якою скасовано постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 18 листопада 2014 року, та у задоволенні адміністративного позову ДСП "Головний селекційний центр України" про скасування розпорядження голови Переяслав-Хмельницької районної державної адміністрації Київської області від 16 березня 2010 року та від 18 березня 2010 року про затвердження проектів землеустрою та передачі ОСОБА_4 і ОСОБА_3 земельних ділянок у власність відмовлено.

Отже, зі скасуванням вказаного судового рішення втрачаються ті правові наслідки, які з нього випливають. Таким чином, суди не звернули увагу на те, що вказані розпорядження голови районної державної адміністрації є дійсними, унаслідок чого належним чином не дослідили, чи наявні підстави для визнання недійсними спірних державних актів на право власності на земельну ділянку, які видані ОСОБА_4 та ОСОБА_3 на підставі вище зазначених чинних розпоряджень голови районної державної адміністрації. Тобто, незалежно від того, що державний акт може бути оспорений в суді і без одночасного оскарження розпорядження органу влади, суд повинен зазначити норми права, яким державний акт не відповідає, та чи порушено цим права позивача. Докази порушення відповідачами порядку затвердження проектів землеустрою щодо відведення спірних земельних ділянок у матеріалах справи відсутні.

Крім того, відповідно до ст. 22 ЗК України (1990 року), який був чинний на час спірних правовідносин, право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право.

Згідно з п. 23 постанови Верховної Ради Української РСР від 27 березня 1991 року № 889-ХІІ (889-12) "Про форми державних актів на право володіння або користування землею і Положення про порядок надання і вилучення земельних ділянок" межі наданих земельних ділянок переносяться у натурі (на місцевість) державною або іншою землевпорядною організацією за договором із замовником - місцевою Радою народних депутатів, підприємством, установою, організацією.

Після закінчення цієї роботи виконавцем складається акт про перенесення меж земельної ділянки у натурі (на місцевість), який підписується представниками замовника та виконавця робіт. До цього акта додається план ділянки з зазначенням її меж і розмірів.

Таким чином, суди у порушення вищевказаних положень закону та вимог ст. ст. 212- 214, 303, 315 ЦПК України не перевірили, чи наявний у позивача акт про перенесення меж земельної ділянки у натурі (на місцевість), унаслідок чого не дослідили чи виникло у підприємства право користування спірною землею на підставі державного акту про право постійного користування землею від 12 грудня 1997 року.

Ураховуючи те, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судами не встановлені, судові рішення не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для їх скасування із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_3 та ОСОБА_4 задовольнити частково.

Рішення Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 17 березня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 14 червня 2016 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.