розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості, за касаційною скаргою представника ОСОБА_3 - ОСОБА_5 - на рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 13 квітня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Івано-Франківської області від 28 липня 2016 року,

У грудні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду із указаним позовом, обґрунтовуючи його тим, що 26 грудня 2012 року ОСОБА_4 надав йому розписку про те, що він підтверджує власне зобов'язання щодо повернення заборгованості його батьків (спадкодавців) та зобов'язується перед позивачем повернути грошові кошти в сумі 20 тис. доларів США до 01 січня 2015 року рівними частинами по 1 тис. доларів США щомісячно, починаючи з травня 2013 року.

Посилаючись на те, що відповідач не виконав жодної з обумовлених частин грошового зобов'язання, позивач просив стягнути з відповідача на свою користь суму заборгованості згідно з розпискою в розмірі 472 800 грн.

Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 13 квітня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Івано-Франківської області від 28 липня 2016 року, у задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі представник ОСОБА_3 - ОСОБА_5 - просить скасувати рішення суду першої інстанції, ухвалу апеляційного суду та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, обґрунтовуючи свою вимогу порушенням судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.

З урахуванням вимог ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Відповідно до ст. ст. 303, 304 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Справа розглядається в апеляційному суді за правилами, встановленими для розгляду справи судом першої інстанції, з винятками і доповненнями, встановленими законом.

Проте судові рішення першої й апеляційної інстанцій не відповідають зазначеним нормам процесуального права.

Відмовляючи в задоволенні указаного позову, суд першої інстанції, із висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із недоведеності та необґрунтованості заявлених позовних вимог, оскільки позивач не надав доказів на підтвердження існування договірних відносин між ним та батьками відповідача, зокрема доказів укладення договору позики між позивачем та батьками відповідача. При цьому суд вважав помилковим твердження представника позивача про те, що між сторонами склалися самостійні договірні зобов'язання, так як, на думку суду, із наданих суду доказів чітко вбачається, що вимога позивача ґрунтується на зобов'язанні батьків відповідача.

Однак із вказаними висновками неможливо погодитися виходячи з наступного.

Частиною 1 ст. 1049 ЦК України установлено, що позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Статтею 1216 ЦК України визначено, що спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (ст. 1218 ЦК України).

Згідно зі ст. 1282 ЦК України спадкоємці зобов'язані задовольнити вимоги кредитора повністю, але в межах вартості майна, одержаного у спадщину. Кожен із спадкоємців зобов'язаний задовольнити вимоги кредитора особисто, у розмірі, який відповідає його частці у спадщині. Вимоги кредитора спадкоємці зобов'язані задовольнити шляхом одноразового платежу, якщо домовленістю між спадкоємцями та кредитором інше не встановлено. У разі відмови від одноразового платежу суд за позовом кредитора накладає стягнення на майно, яке було передане спадкоємцям у натурі.

Статтею 55 Конституції України установлено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Аналогічні положення містяться у ч. 1 ст. 15 ЦК України та ст. 3 ЦПК України.

Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (ст. 4 ЦПК України).

За змістом ст. 10 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Згідно зі ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Статтею 57 ЦПК України установлено, що доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів.

Відповідно до вимог ст. 179 ЦПК України предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи (причини пропуску строку позовної давності тощо) і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Для встановлення у судовому засіданні фактів, зазначених у частині першій цієї статті, досліджуються показання свідків, письмові та речові докази, висновки експертів.

Проте вищевказані положення норм матеріального та процесуального права залишилися поза увагою судів обох інстанцій, які у достатньому обсязі не визначилися із характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, порушили норми процесуального права щодо повноти установлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Установивши, що у листі про визнання вимог кредитора про виконання боргового зобов'язання спадкодавця ОСОБА_4 повідомив про прийняття ним спадщини після померлих ОСОБА_6 і ОСОБА_7, а також визнав невиконані боргові зобов'язання спадкодавців у сумі 20 тис. доларів США, як і підтвердив фактичне отримання вказаної суми його спадкодавцями у 2010 році для завершення будівництва та придбання обладнання колиби у м. Жовква Львівської області (а. с. 4), крім того, у письмовій розписці від 26 грудня 2012 року відповідач ОСОБА_4 підтвердив виконання ним зобов'язання щодо повернення заборгованості батьків перед позивачем ОСОБА_3 у сумі 20 тис. доларів США (а. с. 3), суд першої інстанції, як і апеляційний суд порушив приписи ст. ст. 10, 60, 179, 212 ЦПК України щодо оцінки доказів та установлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

При цьому суд залишив поза увагою предмет і підстави поданого позову, характер правовідносин, які виникли між сторонами у справі, а також не перевірив у достатньому обсязі заперечення відповідача проти позову, у зв'язку з чим не з'ясував, які обставини ним не визнаються та які підлягають встановленню.

На порушення вимог ч. 4 ст. 10 ЦПК України суди не сприяли всебічному і повному з'ясуванню обставин справи, у результаті чого дійшли передчасного висновку про відмову в задоволенні позову.

За таких обставин колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню, а ухвалені у справі судові рішення першої й апеляційної інстанцій - скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав, передбачених ч. 2 ст. 338 ЦПК України.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_5 - задовольнити.

Рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 13 квітня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Івано-Франківської області від 28 липня 2016 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.