розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, третя особа - відділ державної виконавчої служби Михайлівського районного управління юстиції Запорізької області, про примусове виконання обов'язку в натурі, стягнення інфляційних втрат та 3 % річних, відшкодування моральної шкоди за касаційною скаргою ОСОБА_3, поданою представником - ОСОБА_5, на рішення апеляційного суду Запорізької області від 08 червня 2016 року,

У березні 2016 року ОСОБА_3 звернулася до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що рішенням Михайлівського районного суду Запорізької області від 17 квітня 2012 року, що набрало законної сили, зобов'язано ОСОБА_4 компенсувати їй вартість майна у сумі 4 тис. грн., а також неподільних речей: автомобіля ВАЗ 210999, номерний знак НОМЕР_1, у розмірі 22 118 грн., супутникових антен у розмірі 1 тис. грн., водонагрівача у розмірі 200 грн., газової плити у розмірі 240 грн., Ѕ частини коштів, вкладених на ремонт та благоустрій житлового будинку, у розмірі 13 534 грн., що загалом складає 41 092 грн.

Посилаючись на те, що вказане рішення суду відповідачем не виконане, позивачка просила стягнути з нього заборгованість у розмірі 41 092 грн., інфляційні втрати та 3 % річних за весь час прострочення на загальну суму 37 826 грн. 69 коп., а також моральну шкоду у розмірі 30 тис. грн.

Рішенням Михайлівського районного суду Запорізької області від 06 квітня 2016 року позов ОСОБА_3 задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 суму інфляційних втрат в розмірі 31 641 грн. 75 коп., суму 3 % річних від простроченої суми у розмірі 3 341 грн. В іншій частині позову відмовлено. Розподілено судові витрати.

Рішенням апеляційного суду Запорізької області від 08 червня 2016 року рішення суду першої інстанції в частині стягнення інфляційних втрат та 3 % річних скасовано. У задоволенні позову в цій частині відмовлено. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

У касаційній скарзі представник ОСОБА_3 - ОСОБА_5 - просить скасувати рішення апеляційного суду, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, й залишити рішення суду першої інстанції в силі.

Судові рішення в частині відмови в задоволенні позову ОСОБА_3 про відшкодування шкоди не оскаржені, тому в касаційному порядку не переглядаються (ст. 335 ЦПК України).

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що між сторонами склалися правовідносини грошового зобов'язання, яке відповідачем не виконано, тому він має відшкодувати інфляційні втрати та 3 % річних за весь час прострочення (ст. 625 ЦК України).

Частково скасовуючи рішення районного суду та відмовляючи у задоволенні позову в цій частині, апеляційний суд виходив із того, що зобов'язання ОСОБА_4 виникло із рішення суду, а не із зобов'язальних правовідносин, тому стягнення інфляційних втрат та 3 % річних на суму заборгованості є безпідставним.

Проте з таким висновком апеляційного суду погодитись не можна.

Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Таким вимогам закону рішення апеляційного суду не відповідає.

Судами встановлено, що рішенням Михайлівського районного суду Запорізької області від 17 квітня 2012 року, що набрало законної сили, зобов'язано ОСОБА_4 компенсувати ОСОБА_3 вартість майна у сумі 4 тис. грн., а також неподільних речей: автомобіля ВАЗ 210999, номерний знак НОМЕР_1, у розмірі 22 118 грн., супутникових антен у розмірі 1 тис. грн., водонагрівача у розмірі 200 грн., газової плити у розмірі 240 грн., Ѕ частини коштів, вкладених на ремонт та благоустрій житлового будинку, у розмірі 13 534 грн., що загалом складає 41 092 грн.

Пред'являючи позов, ОСОБА_3 посилалася на те, що вказане вище рішення суду ОСОБА_4 не виконав, що є підставою для нарахування інфляційних втрат та 3 % річних.

Частиною 2 ст. 625 ЦК України встановлено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Грошові зобов'язання охоплюють усі сфери суспільного життя і виникають насамперед у сфері приватноправових (цивільно-правових) відносин.

Відповідно до ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплати гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

За змістом цієї норми правовідношення, в якому одна сторона зобов'язана сплатити на користь другої сторони гроші, є грошовим зобов'язанням.

Згідно із ч. 2 ст. 509 ЦК України зобов'язання виникають з підстав, установлених статтею 11 цього Кодексу, відповідно до частини п'ятої якої у випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду.

Стаття 625 входить до розділу I "Загальні положення про зобов'язання" книги 5 ЦК України (435-15) , тому в ній визначені загальні правила відповідальності за порушення грошового зобов'язання і її дія поширюється на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено спеціальними нормами, що регулюють суспільні відносини з приводу виникнення, зміни чи припинення окремих видів зобов'язань.

Отже, на підставі судового рішення між сторонами виникло грошове зобов'язання у зв'язку зі стягненням компенсації частки права власності в нерухомому майні; невиконання такого зобов'язання зумовлює застосування положень ч. 2 ст. 625 ЦК України.

Указаний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду України від 06 липня 2016 року № 6-1946цс15 та від 30 березня 2016 року № 6-2168цс15 і відповідно до ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковим для всіх судів України.

Наведеного суд апеляційної інстанції не врахував та дійшов передчасного висновку про незастосування до спірних правовідносин положень ч. 2 ст. 625 ЦК України та відсутність підстав для стягнення сум, передбачених цією нормою.

Посилання апеляційного суду на правову позицію Верховного Суду України, викладену в постанові № 6-2759цс15 від 20 січня 2016 року безпідставні, оскільки в ній викладені інші фактичні обставини і правовідносини стосуються спеціального законодавства ( Закону України "Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" (2011-12) ).

Отже, суд апеляційної інстанції у порушення ст. ст. 212- 214, 303, 316 ЦПК України не встановив фактичних обставин, від яких залежить правильне вирішення справи, та норми права, які регулюють ці правовідносини, не перевірив доводів та наданих сторонами доказів, належним чином не перевірив правильності й справедливості рішення суду першої інстанції.

Ураховуючи те, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судом апеляційної інстанції не встановлені, рішення апеляційного суду не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для його скасування з передачею справи на новий апеляційний розгляд.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_3, подану представником - ОСОБА_5, задовольнити частково.

Рішення апеляційного суду Запорізької області від 08 червня 2016 року в частині відмови в задоволенні позову ОСОБА_3 про стягнення інфляційних втрат та 3 % річних скасувати, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.