розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до товариства з обмеженою відповідальністю "Віндор Плюс", товариства з обмеженою відповідальністю "Виробничо-будівельна компанія "Мрія" про визнання договору купівлі-продажу нежитлового приміщення недійсним за касаційними скаргами товариства з обмеженою відповідальністю "Віндор Плюс" та товариства з обмеженою відповідальністю "Виробничо-будівельна компанія "Мрія" на заочне рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 28 січня 2016 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 27 липня 2016 року,

У червні 2015 року ОСОБА_3 звернулася до суду з вищевказаним позовом, посилаючись на те, що 13 липня 2012 року між нею та товариством з обмеженою відповідальністю "Віндор Плюс" (далі - ТОВ "Віндор Плюс") було укладено договір позики грошових коштів, згідно з яким вона передала позичальнику грошові кошти у розмірі 1 450 тис. грн строком до 1 жовтня 2012 року. Проте товариство взяті на себе зобов'язання за вищевказаним договором не виконало, унаслідок чого 1 лютого 2013 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу вчинено виконавчий напис про стягнення з ТОВ "Віндор Плюс" на її користь заборгованості за договором позики грошових коштів у розмірі 1 451 700 грн. 12 березня 2013 року головним державним виконавцем відділу державної виконавчої служби Святошинського районного управління юстиції у м. Києві винесено постанову про відкриття виконавчого провадження про стягнення з товариства вказаної заборгованості, а 2 квітня 2013 року державним виконавцем винесено постанову про накладення арешту на все майно ТОВ "Віндор Плюс" у розмірі суми стягнення та оголошено заборону на його відчуження.

Позивачка вказувала про те, що у порушення зазначеної вище заборони на відчуження майна 24 січня 2014 року між ТОВ "Віндор Плюс" та товариством з обмеженою відповідальністю "Виробничо-будівельна компанія "Мрія" (далі - ТОВ "Виробничо-будівельна компанія "Мрія") було укладено договір купівлі-продажу нежитлового приміщення АДРЕСА_1

Вважала, що вказаним договором купівлі-продажу нежитлового приміщення її права, як стягувача, порушено, оскільки на все майно ТОВ "Віндор Плюс", як боржника, було накладено арешт та товариством заборгованість за договором позики грошових коштів їй несплачена.

З урахуванням наведеного та на підставі ст. ст. 203, 215 ЦК України ОСОБА_3 просила суд визнати договір купівлі-продажу нежитлового приміщення АДРЕСА_3 від 24 січня 2014 року недійсним, зобов'язати сторін цього договору повернути ТОВ "Віндор Плюс" майно, що одержано ТОВ "Виробничо-будівельна компанія "Мрія" на виконання цього правочину.

Заочним рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 28 січня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 27 липня 2016 року, позов ОСОБА_3 задоволено частково. Визнано договір купівлі-продажу нежитлового приміщення АДРЕСА_4 укладений між ТОВ "Виробничо-будівельна компанія "Мрія" та ТОВ "Віндор Плюс", недійсним. У задоволенні решти позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

У касаційних скаргах ТОВ "Віндор Плюс", ТОВ "Виробничо-будівельна компанія "Мрія", посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просять оскаржувані судові рішення скасувати й ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовити.

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Касаційні скарги підлягають частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частково задовольняючи позов ОСОБА_3, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що спірний договір купівлі-продажу нежитлового приміщення від 24 січня 2014 року суперечить ст. ст. 203, 215 ЦК України, оскільки укладений щодо нерухомого майна, яке перебувало під арештом, з метою уникнення реалізації цього майна при вчиненні виконавчих дій на користь позивачки. Укладений між відповідачами договір купівлі-продажу нежитлового приміщення порушує права та інтереси позивачки, як кредитора ТОВ "Віндор Плюс" та стягувача за виконавчим провадженням, якому надано право задовольнити свої вимоги за рахунок належного боржнику майна.

Проте повністю погодитись із такими висновками судів не можна.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.

Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають.

Судом установлено, що 13 липня 2012 року між ОСОБА_3 та ТОВ "Віндор Плюс" було укладено договір позики грошових коштів, згідно з яким вона передала позичальнику грошові кошти у розмірі 1 450 тис. грн строком до 1 жовтня 2012 року. Проте ТОВ "Віндор Плюс" взяті на себе зобов'язання за вищевказаним договором не виконало.

1 лютого 2013 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу вчинено виконавчий напис про стягнення з ТОВ "Віндор Плюс" на користь ОСОБА_3 заборгованості за договором позики грошових коштів у розмірі 1 451 700 грн.

12 березня 2013 року головним державним виконавцем винесено постанову про відкриття виконавчого провадження про стягнення з ТОВ "Віндор Плюс" заборгованості за договором позики грошових коштів.

2 квітня 2013 року державним виконавцем винесено постанову про накладення арешту на все майно ТОВ "Віндор Плюс" у розмірі суми стягнення та оголошено заборону на його відчуження.

Постановою окружного адміністративного суду м. Києва від 30 вересня 2013 року, залишеною без змін при апеляційному перегляді, постанову державного виконавця від 2 квітня 2013 року у частині накладення арешту на майно ТОВ "Віндор Плюс", що перевищує суму боргу, тобто 1 451 700 грн, скасовано та знято арешт з майна ТОВ "Віндор Плюс" в частині, що перевищує суму боргу.

24 грудня 2013 року на виконання вказаної постанови суду головним державним виконавцем винесено постанову про звільнення майна боржника з-під арешту, якою знято арешт з майна ТОВ "Віндор Плюс" у частині, що перевищує суму боргу, а саме 1 451 700 грн.

24 січня 2014 року між ТОВ "Віндор Плюс" та ТОВ "Виробничо-будівельна компанія "Мрія" було укладено договір купівлі-продажу нежитлового приміщення АДРЕСА_1

Згідно з ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

У п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" (v0009700-09) судам роз'яснено, що правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені чч. 1-3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу.

Суди у порушення ст. ст. 212- 214, 303, 315 ЦПК України не дали належної правової оцінки: постанові державного виконавця від 31 жовтня 2013 року про звільнення з-під арешту майна боржника, накладеного постановою державного виконавця про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 2 квітня 2013 року; постанові державного виконавця від 24 грудня 2013 року про накладення арешту на нежитлове приміщення АДРЕСА_2; постанові державного виконавця від 21 січня 2014 року про зняття арешту з майна ТОВ "Віндор Плюс", накладеного постановою державного виконавця про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 2 квітня 2013 року.

Ураховуючи викладене, суди у порушення вищевказаних положень закону та вимог ст. ст. 212- 214, 303, 315 ЦПК України не звернули увагу на те, що на момент укладення спірного договору купівлі-продажу нежитлового приміщення № НОМЕР_1, арешт був накладений на інше нежитлове приміщення № НОМЕР_2 ТОВ "Віндор Плюс".

Таким чином, суди не дослідили, чи надано позивачкоюналежні та допустимі докази, що є її процесуальним обов'язком (ст. ст. 10, 60 ЦПК України), наявності станом на 24 січня 2014 року, тобто на момент укладення спірного правочину, перешкод, обмежень, чи заборони на відчуження спірного нежитлового приміщення, та чи наявна у такому разі суперечність змісту спірного правочину цивільному законодавству.

Отже, суди ухвалили рішення на припущеннях, що заборонено законом (ч. 4 ст. 60 ЦПК України).

Крім того, суди у порушення вимог ст. ст. 212- 214, 303, 315 ЦПК Українине звернули увагу на те, що позивачкою оскаржуються ще два договори купівлі-продажу нежитлових приміщень, укладенні між ТОВ "Віндор Плюс" та ТОВ "Виробничо-будівельна компанія "Мрія". У рамках даного виконавчого провадження сума боргу ТОВ "Віндор Плюс" перед позивачкою складала 1 451 700 грн, а загальна сума оскаржуваних ОСОБА_3 договорів купівлі-продажу становить 2 460 356 грн.

Зазначене впливає на правильне вирішення справи та урахування порушення прав позивачки (ст. ст. 3, 4 ЦПК України, ст. ст. 15, 16 ЦК України).

Ураховуючи те, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судами не встановлені, судові рішення не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для їх скасування із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.