Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних

і кримінальних справ у складі:

Ситнік О.М., Дем'яносова М.В., Маляренка А.В.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3, ОСОБА_4 до ОСОБА_5, ОСОБА_6, третя особа - Залізничний районний відділ ГУ ДМС України у Львівській області, про визнання особи такою, що втратила право користування квартирою, за касаційною скаргою ОСОБА_3, ОСОБА_4 на рішення Залізничного районного суду м. Львова від 17 червня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Львівської області від 19 вересня 2016 року,

У грудні 2012 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 звернулися до суду з позовом, у якому зазначали, вони і ОСОБА_6 є співвласниками квартири АДРЕСА_1. Окрім них у квартирі зареєстрована донька ОСОБА_6 - ОСОБА_5 Вказували, що ОСОБА_6 та ОСОБА_5 тривалий час у квартирі не проживають: ОСОБА_6 - з 1997 року, ОСОБА_5 - з 2002 року, житлово-комунальні послуги відповідачі не оплачують, їх особистих речей у житловому приміщенні немає, квартирою вони не цікавляться.

Просили визнати ОСОБА_5 такою, що втратила право користування квартирою АДРЕСА_1 та усунути їм перешкоди у здійсненні права власності на квартиру шляхом зобов'язання ОСОБА_6 подати заяву в Залізничний районний відділ ГУ ДМС України у Львівській області про зняття з реєстраційного обліку за цією адресою.

Рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 17 червня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Львівської області від 19 вересня 2016 року, у задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_3, ОСОБА_4, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просять рішення суду першої інстанції та ухвалу суду апеляційної інстанції скасувати, ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга не може бути задоволена з огляду на наступне.

Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи у касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Судами встановлено, що згідно зі свідоцтвом про право власності від 27 січня 1998 року № 12798-3 квартира АДРЕСА_1 належала на праві спільної сумісної власності ОСОБА_6, ОСОБА_3 та ОСОБА_7 (а. с. 9, т. 1).

Після смерті ОСОБА_7 ІНФОРМАЦІЯ_1 року його дружина ОСОБА_3 прийняла у спадщину належну йому 1/3 частини квартири, що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за законом від 05 квітня 2001 року (а. с. 10, т. 1).

На підставі договору дарування від 15 березня 2012 року ОСОБА_3 подарувала 1/3 частини спірної квартири дочці ОСОБА_4 (а. с. 11, т. 1).

Рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 23 липня 2013 року визначено розмір ідеальних часток ОСОБА_3 та ОСОБА_6 у праві спільної сумісної власності на 2/3 частини квартири - по 1/3 ідеальній частці кожному.

Рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 03 лютого 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Львівської області від 26 травня 2014 року, відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_6 до ОСОБА_3, третя особа: ОСОБА_4, приватний нотаріус Андріїв М.В., ЛОР ОКП "Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки", про визнання недійсним договору дарування.

Встановлено, що у квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані ОСОБА_3, її син ОСОБА_6, донька ОСОБА_6 - ОСОБА_5

Відповідно до ст. 47 Конституції України кожен має право на житло. Конституцією України (254к/96-ВР) у ст. 41 та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, до якої Україна приєдналася 17 липня 1997 року відповідно до Закону України від 17 липня 1997 р. № 475/97-ВР "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" (475/97-ВР) , закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном на власний розсуд, вчиняти щодо свого майна будь-які угоди,відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. При цьому, на зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна. Обмеження чи втручання в право власника можливе лише з підстав, передбачених законом.

Згідно зі ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов'язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Відповідно до ст. 321 ЦК України право власності є непорушним, ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Згідно із ст. ст. 355, 356, 358 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю. Право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

Відповідно до ч. 4 ст. 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше, як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Згідно зі ст. 405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

У п. 39 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 07 лютого 2014 року № 5 "Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав" (v0005740-14) роз'яснено, що члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право користування цим житлом відповідно до закону (особистий сервітут, ч.1 ст. 405 ЦК України). Суди повинні мати на увазі, що таким законом не може бути ЖК України (5464-10) , а застосуванню підлягають норми, передбачені главою 32 ЦК України (435-15) . З врахуванням зазначеного,суди повинні виходити з того, що стосовно права членів сім'ї власника житлового приміщення на користування ним підлягають застосуванню положення ст. 405 ЦК України. Оскільки інше не встановлено законом, договором чи заповітом, на підставі яких встановлено сервітут, то відсутність члена сім'ї понад один рік без поважних причин є юридичним фактом, що є підставою для втрати членом сім'ї права користування житлом. У цьому випадку положення ст. ст. 71, 72 ЖК України застосуванню не підлягають.

Відповідно до вимог ч. 2 ст. 64, ч. 3 ст. 156 ЖК України до членів сім'ї власника житлового приміщення віднесено дружину (чоловіка) власника житла (якщо стосовно цього житла у подружжя не виникло право спільної власності), їх дітей та батьків, а також інших осіб, якщо вони постійно проживають спільно з власником житла та ведуть з ним спільне господарство

Тобто, підставою для визнання члена сім'ї власника таким, що втратив право на користування жилим приміщенням, є його відсутність протягом року без поважних на це причини.

Встановлено, що причиною непроживання відповідачів у спірній квартирі є неприязні відносини між співвласниками квартири та існуючий між ними конфлікт щодо користування спірною квартирою.

Крім того, з копій дипломів ОСОБА_5 серії НОМЕР_1 і серії НОМЕР_2 вбачається, що з вересня 2003 року по червень 2009 року вона навчалася у Дрогобицькому державному педагогічному університеті ім. Івана Франка.

Колегія суддів погоджується з висновками судів першої й апеляційної інстанції про те, що ОСОБА_5 не проживає у спірний квартирі АДРЕСА_1 з поважних причин.

У п. 34 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 07 лютого 2014 року № 5 (v0005740-14) "Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав" роз'яснено, що оскільки право власності є абсолютним правом, яке включає право володіння, користування та розпорядження майном, якого ніхто не може бути позбавлений, крім випадків, передбачених законом (стаття 41 Конституції України, статті 316 - 319 ЦК України (435-15) ), то власник на підставі ст. 391 ЦК України не може бути визнаний таким, що втратив право користування своїм майном, зокрема, жилим приміщенням або виселений із нього, оскільки це не відповідає характеру спірних правовідносин. Усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, зокрема, жилим приміщенням, шляхом зняття особи з реєстраційного обліку, залежить від вирішення питання про право користування такої особи жилим приміщенням відповідно до норм житлового та цивільного законодавства (наприклад, статті 71, 72, 116, 156 ЖК України, ст. 405 ЦК України), а саме, від вирішення однієї із таких вимог: про позбавлення права власності на жиле приміщення; про позбавлення права користування жилим приміщенням; про визнання особи безвісно відсутньою; про оголошення фізичної особи померлою.

Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 7 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" зняття з реєстрації місяця проживання особи здійснюється на підставі судового рішення, яке набрало законної сили про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою.

Із матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_6 не позбавлявся права власності на 1/3 частини квартири АДРЕСА_2, тому суди правильно вказали про відсутність підстав для задоволення позовної вимоги про усунення перешкод позивачам у здійсненні права власності як співвласників квартири, шляхом зобов'язання ОСОБА_6 подати заяву у Залізничний РВ ГУ ДМС України у Львівській області про зняття з реєстраційного обліку.

Суди обґрунтовано відмовили у позові. Доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів, на правильність висновків судів вони не впливають та їх не спростовують.

Згідно ст. 337 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалені з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Судами першої й апеляційної інстанцій при розгляді справи дотримано вимоги закону, у зв'язку з чим колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу відхилити, а судові рішення залишити без змін.

Керуючись статтями 332, 336, 337 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_3, ОСОБА_4 відхилити.

Рішення Залізничного районного суду м. Львова від 17 червня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Львівської області від 19 вересня 2016 року залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.