Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України

з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого: Кузнєцова В.О.,

суддів: Євграфової Є.П., Євтушенко О.І.,

Ізмайлової Т.Л., Карпенко С.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Дрогобицького районного нотаріального округу Лютик РоксоланаВасилівна, про визнання недійсним договору дарування за касаційною скаргою ОСОБА_4, поданою її представником ОСОБА_6, на рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 14 липня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Львівської області від 8 грудня 2015 року,

У березні 2015 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом, в якому просила визнати недійсним договір дарування 70/100 ідеальних часток житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 та договір дарування 70/100 ідеальних часток земельної ділянки за цією ж адресою, укладених між нею та ОСОБА_4 12 травня 2014 року.

Посилаючись на те, що її волевиявлення на укладення оспорюваних договорів не було, договори вона не читала, вважала, що підписує документи, необхідні для приватизації земельної ділянки, уклала договори на вкрай невигідних умовах і під впливом тяжких обставин, а відтак - вказані договори є недійсними.

Рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 14 липня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Львівської області від 8 грудня 2015 року, позов задоволено.

Визнано недійсним договір дарування 70/100 ідеальних часток житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами та договір дарування 70/100 ідеальних часток земельної ділянки по АДРЕСА_1, укладених між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 12 травня 2014 року.

Скасовано державну реєстрацію речових прав ОСОБА_3 на 70/100 ідеальних часток житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами та 70/100 ідеальних часток земельної ділянки по АДРЕСА_1.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

У касаційній скарзі заявник просить скасувати рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 14 липня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Львівської області від 8 грудня 2015 року, мотивуючи свою вимогу порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального, і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Відповідно до пункту 6 розділу XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах його повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду у складі, визначеному цим Законом, та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом, у складі, визначеному цим Законом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню.

Відповідно до ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судами встановлено, що на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 6 січня 2005 року ОСОБА_3 була власником житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 та земельної ділянки площею 0,1335 га за цією ж адресою згідно свідоцтва про право власності від 23 вересня 2013 року.

13 вересня 2013 року ОСОБА_3 видала ОСОБА_4 довіреність, якою уповноважила останню представляти її інтереси з питань оформлення права власності на земельну ділянку.

12 травня 2014 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 укладений договір дарування 70/100 ідеальних часток житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами і договір дарування 70/100 ідеальних часток земельної ділянки по АДРЕСА_1.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, врахувавши похилий вік та стан здоров'я позивача, виходив з того, що позивач, укладаючи оспорювані договори дарування, помилилась щодо обставин, які мають істотне значення, зокрема, щодо юридичної природи цих правочинів, прав та обов'язків сторін за цими договорами; вважала, що підписує документи, необхідні для приватизації земельної ділянки, і задовольнив позов на підставі ст. 229 ЦК України.

Проте з такими висновками судів попередніх інстанцій повністю погодитись не можна з огляду на наступне.

За вимогами ст. 214 ЦПК України, під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

На виконання цих обов'язків суд має з'ясувати у позивача предмет позову (що конкретно вимагає відповідач), підставу позову (чим він обґрунтовує свої вимоги) і зміст вимоги (який спосіб захисту свого права він обрав). У відповідача суд з'ясовує суть та характер заперечення проти позову й на підставі з'ясованого визначає факти, які необхідно встановити для вирішення спору (предмет доказування).

Відповідно до ст. 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Виходячи зі змісту статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повну уяву не лише про предмет договору, а й досягли згоди про всі його істотні умови.

Оспорюючи договори дарування від 12 травня 2014 року, ОСОБА_3 зазначала, що ОСОБА_4 ввела її в оману щодо істотних умов укладених договорів, оскільки позивач вважала, що підписує документи, необхідні для приватизації земельної ділянки. Крім того, оспорювані правочини вчинено нею під впливом тяжких обставин і на вкрай невигідних умовах.

Правові наслідки вчинення правочину під впливом помилки, обману й тяжкої обставини передбачені ст. ст. 229, 230, 233 ЦК України.

Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (ч. 1 ст. 229 ЦК України).

Згідно роз'яснень, які викладені у п. 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 (v0009700-09) "Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними", обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення.

За змістом ч. 1 ст. 230 ЦК України правочин визнається судом недійсним, якщо одна зі сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. За таких обставин особа, яка діяла під впливом обману, має довести наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких її введено в оману, та сам факт обману.

Відповідно до ч. 1 ст. 233 ЦК України правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.

Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 23 постанови від 6 листопада 2009 року "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" (v0009700-09) , правочин може бути визнаний судом недійсним на підставі ст. 233 ЦК, якщо його вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, чим друга сторона правочину скористалася. Тяжкими обставинами можуть бути тяжка хвороба особи, членів її сім'ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин. Особа (фізична чи юридична) має вчиняти такий правочин добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки. Особа, яка оскаржує правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах.

Правочини, що вчиняються особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, характеризуються тим, що особа їх вчиняє добровільно, без наявності обману чи помилки, але вимушена це зробити через тяжкі обставини.

Таким чином, наведені ОСОБА_3 підстави позову про вчинення договорів дарування одночасно внаслідок помилки, під впливом обману та у зв'язку із тяжкими обставинами є взаємовиключними, оскільки предмет доказування кожної із обставин, на яку посилається на підтвердження своїх вимог позивач, передбачає встановлення відмінних за правовою природою юридичних фактів.

Вирішуючи справу, суд першої інстанції не з'ясував, якою була дійсна воля ОСОБА_3 як власника житлового будинку і земельної ділянки у момент їх дарування ОСОБА_4, та які саме обставини: власна помилка щодо правової природи й змісту правочину, умисел обдарованої у введенні її в оману щодо істотних умов вчинених договорів чи тяжкі обставини, якими скористалася відповідач, зумовили укладення позивачем оспорюваних договорів та призвели до безоплатного позбавлення частини єдиного житла і частини відповідної земельної ділянки.

На допущені у цій частині порушення судом першої інстанції норм процесуального права апеляційний суд уваги не звернув.

Враховуючи вищевикладене, судові рішення не відповідають вимогам ст. ст. 213, 214 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, оскільки не містять переконливих висновків щодо усіх обставин, якими позивач обґрунтовувала позов, оскільки підстави позову суд першої інстанції не уточнив, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ,

Касаційну скаргу ОСОБА_4, подану її представником ОСОБА_6, задовольнити.

Рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 14 липня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Львівської області від 8 грудня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.