розглянувши у попередньому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5, треті особи: приватний нотаріус Южненського міського нотаріального округу Одеської області ОСОБА_6, ОСОБА_7, про визнання недійсним договору дарування, за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Южного міського суду Одеської області від 22 квітня 2016 року та ухвалу апеляційного Одеської області від 02 червня 2016 року,

У червні 2015 року ОСОБА_4 звернулась до суду з указаним позовом, в якому просила визнати недійсним договір дарування від 16 лютого 2015 року, посвідчений приватним нотаріусом Южненського міського нотаріального округу Одеської області, за яким вона подарувала, а ОСОБА_5 прийняла в дар 1/2 частини квартири АДРЕСА_1.

В обґрунтування вказаних вимог позивач зазначила, що укладаючи оспорюваний правочин вона вважала, що укладає договір довічного утримання. Онука позивача - ОСОБА_5 обіцяла доглядати за нею, купувати їжу, ліки, речі, сплачувати комунальні послуги та нормально відноситися до неї, однак після підписання договору дарування, онука не виконує своїх обіцянок. Крім того, позивач зазначає, що вона не передавала ключі від квартири обдарованій та продовжує проживати в ній разом з чоловіком та сплачувати комунальні послуги.

Рішенням Южного міського суду Одеської області від 22 квітня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного Одеської області від 02 червня 2016 року, в задоволенні позову ОСОБА_4 відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_4, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить вказані судові рішення скасувати і ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-УІІІ "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до ч. 3 ст. 332 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для його скасування.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу необхідно відхилити, а оскаржувані судові рішення залишити без змін.

У частині 3 ст. 203 ЦК України визначено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, установлених законом.

Відповідно до ст. 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Згідно з статтями 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не тільки про предмет договору, а й досягли згоди про всі його істотні умови.

Відмовляючи у задоволенні позову, суди обґрунтовано виходили із того, що позивачем у порушення вимог статей 10, 60 ЦПК України не було надано належних і допустимих доказів того, що оспрюваний правочин було укладено під впливом помилки, оскільки позивач і відповідач між собою є бабою та онукою, позивач за власним бажанням здійснила дії на розпорядження належним їй майном, а саме 1/2 частини квартири АДРЕСА_2, склавши 18 березня 2014 року заповіт на відповідача ОСОБА_5, а 16 лютого 2015 року й оспорюваний договір дарування, який посвідчував один і той же нотаріус. Доказів того, що позивач помилилася при укладенні оспорюваного договору дарування і не розуміла, що вона саме подарувала своє майно онуці суду не було надано.

З урахуванням вказаного колегія суддів вважає, що суди першої і апеляційної інстанцій, дослідивши усі наявні у справі докази в їх сукупності та надавши їм належну оцінку, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, ухвалили законні і обґрунтовані судові рішення про відмову в задоволенні позову.

Керуючись ст. 332 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_4 відхилити.

Рішення Южного міського суду Одеської області від 22 квітня 2016 року та ухвалу апеляційного Одеської області від 02 червня 2016 року залишити без змін.