розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, Першої Чернігівської державної нотаріальної контори про визнання свідоцтв про право на спадщину недійсними та визнання права власності на частину квартири, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення апеляційного суду Чернігівської області від 12 липня 2016 року,

У лютому 2016 року ОСОБА_3 звернулась до суду з позовом, у якому просила:

- визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом від 19 січня 2012, видане ОСОБА_4, участині його права на спадщину за законом після померлого ОСОБА_6 у розмірі Ѕ частини спадщини, що складається з квартири АДРЕСА_1;

- визнати за ОСОБА_4 право на спадщину за законом після померлого ОСОБА_6 на 1/3 частини спадщини, що складається з Ѕ частини квартири АДРЕСА_1 та дорівнює 1/6 частини вказаної квартири;

- скасувати рішення державного нотаріуса про реєстрацію за ОСОБА_4 права на спадщину за законом після померлого ОСОБА_6 урозмірі Ѕ частини спадщини, що складається з Ѕ частини квартири АДРЕСА_1;

- визнати недійсним та скасувати рішення державного нотаріуса про належність ОСОБА_5 права на 1/4 частини спадщини ОСОБА_4 у вигляді 1/4 частини квартири АДРЕСА_1 та визнання за ним права на 1/12 частини вказаної квартири;

- визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом від 17 листопада 2015 року, видане їй (ОСОБА_3) на 1/4 частини спадщини ОСОБА_6, що складається з 1/4 квартири АДРЕСА_1;

- визнати за нею (позивачкою) право на спадщину за заповітом ОСОБА_7, що складається з 2/3 частини квартири АДРЕСА_1, а також на спадщину після смерті ОСОБА_6, що складається з 1/12 частини цієї квартири, а всього на 9/12 частини квартири;

- зобов'язати державного нотаріуса зареєструвати за нею право на 9/12 частини квартири АДРЕСА_1.

На обґрунтування позову посилалась на те, що під час видачі свідоцтв про право на спадщину на квартиру АДРЕСА_1 після смерті її власників було порушено вимоги чинного законодавства України, що призвело до безпідставного збільшення у праві спільної часткової власності часток відповідачів та зменшення її (позивачки) частки.

Рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 18 травня 2016 року позов ОСОБА_3 задоволено частково.

Визнано недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом від 19 січня 2012 року, видане ОСОБА_4, у частині його права на 1/2 частини спадщини за законом після померлого ОСОБА_6, що складає 1/2 частини квартири АДРЕСА_1. Скасовано рішення державного нотаріуса Чуприненко О.В. про реєстрацію за ОСОБА_4 права власності на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 19.01.2012 року після померлого ОСОБА_6, що складає 1/2 частини квартири АДРЕСА_1. Визнано за ОСОБА_4 право на 1/3 частини спадщини ОСОБА_6, що складає 1/6 частини квартири АДРЕСА_1.

Скасовано рішення державного нотаріуса Чуприненко О.В. про належність ОСОБА_5 права на 1/4 частини спадщини ОСОБА_6, що складає 1/4 частини квартири АДРЕСА_1, при цьому визнано за ним право на 1/12 частини спадщини ОСОБА_6, що складає 1/12 частини квартири АДРЕСА_1.

Визнано недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом від 17 листопада 2015 року, видане ОСОБА_3, про її право власності на 1/4 частини спадщини ОСОБА_6, що складається з квартири АДРЕСА_1.

Визнано за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 у порядку спадкування майна ОСОБА_6 та ОСОБА_7 У задоволенні решти вимог відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Чернігівської області від 12 липня 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове про відмову у позові.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, та залишити в силі рішення місцевого суду.

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржуване рішення апеляційного суду не відповідає зазначеним вимогам закону.

Судами встановлено, що ОСОБА_3 і ОСОБА_5 є онуками ОСОБА_6, який помер ІНФОРМАЦІЯ_2, та ОСОБА_7, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_4, по лінії батька ОСОБА_9, який помер ІНФОРМАЦІЯ_3 (а. с. 12-15, 72, 73).

Відповідно до частини першої статті 1266 ЦК України вони мають право спадкування за правом представлення майна ОСОБА_6 і ОСОБА_7 у тій частині, яка належала б за законом їхньому батькові ОСОБА_9, якби він був живий на час відкриття спадщини.

Відповідач ОСОБА_4 є сином ОСОБА_6, його матір'ю була ОСОБА_10, яка також померла. Отже, ОСОБА_4 за законом має право лише на спадкування майна ОСОБА_6 Права на спадкування майна ОСОБА_7 він не має.

З матеріалів справи вбачається, що під час шлюбу з ОСОБА_7 ОСОБА_6 придбав за договором купівлі-продажу від 13 жовтня 1998 квартиру АДРЕСА_1 (а. с. 8-11).

Згідно з положеннями ст. ст. 22, 28 Кодексу про шлюб та сім'ю Української РСР, що діяв на час придбання квартири, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користуванні і розпорядження цим майном. У разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними.

Отже, після укладення договору купівлі-продажу квартира належала ОСОБА_6 і ОСОБА_7 на праві спільної сумісної власності, при цьому їхні частки були рівними.

За таких обставин, після смерті ОСОБА_6 відкрилася спадщина лише на Ѕ частини зазначеної вище квартири.

Відповідно до положень статей 1261, 1266 ЦК України до першої черги спадкоємців майна ОСОБА_6 за законом належали: його дружина ОСОБА_7, його син - відповідач ОСОБА_4, а також онуки за правом представлення - позивач ОСОБА_3 і відповідач ОСОБА_5 При цьому, ОСОБА_7 і ОСОБА_4 належало по 1/3 частини спадщини після смерті ОСОБА_6, що складається з Ѕ частини квартири, тобто по 1/6 частини кожному, а онукам - по 1/12 частини.

16 січня 2009 року позивач звернулася до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_6

ОСОБА_5 звернувся з аналогічною заявою 23 січня 2009 року, а ОСОБА_4 - 05 лютого 2009 року, тобто у встановлений статтею 1270 ЦК України шестимісячний строк для прийняття спадщини.

ОСОБА_7 заяву про прийняття спадщини не подавала, а ІНФОРМАЦІЯ_4 вона померла.

Судами також установлено, що на день смерті ОСОБА_6 ОСОБА_7 постійно проживала разом із ним у квартирі АДРЕСА_1 без реєстрації місця проживання.

Згідно із частиною третьою статті 1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 ЦК України, він не заявив про відмову від неї.

Оскільки ОСОБА_7 до дня своєї смерті не подала нотаріусу заяву про відмову від спадщини ОСОБА_6 вона вважається такою, що прийняла її.

За таких обставин, після смерті ОСОБА_7 відкрилася спадщина, що складається з 2/3 частин квартири (1/2 частини квартири, яка належала на праві спільної сумісної власності з ОСОБА_6 + 1/6 частини квартири, яку вона успадкувала від ОСОБА_6).

За життя 23 вересня 2008 року ОСОБА_7 склала заповіт, яким заповіла усе належне їй майно своїй онуці ОСОБА_3 (а. с. 16).

На день смерті ОСОБА_7 позивачка постійно проживала разом із нею в квартирі.

Протягом шестимісячного строку з дня відкриття спадщини ОСОБА_7 позивач не подавала нотаріусу заяву про відмову від її спадщини, а тому, в силу положень частини третьої статті 1268 Кодексу вважається такою, що прийняла спадщину.

Таким чином, позивач набула право власності на 1/12 частини квартири у порядку спадкування майна після смерті ОСОБА_6 за законом та на 2/3 (або 8/12) частини квартири у порядку спадкування майна ОСОБА_7, всього на 9/12 (або 3/4) частини квартири.

Установивши, що 19 січня 2012 року державним нотаріусом Першої Чернігівської державної нотаріальної контори Чуприненко О.В. відповідачу ОСОБА_4 видано свідоцтво про право на спадщину за законом, у якому збільшено його частку в спадковому майні ОСОБА_6 з 1/6 до Ѕ частини квартири, 17 листопада 2015 року тим же нотаріусом позивачу видано свідоцтво про право на спадщину за законом, у якому її частку зменшено з ѕ частини до ј частини квартири та у цьому ж свідоцтві зазначено, що відповідач ОСОБА_5 замість 1/12 частини має право на ј частини квартири, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що таким чином порушено майнові права позивачки, у зв'язку із чим частково задовольнив позов.

Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи рішення про відмову у позові, виходив із того, що ОСОБА_7 спадщину після померлого чоловіка ОСОБА_6 не прийняла. Крім того, ОСОБА_7 не зверталась до нотаріальної контори з заявами про оформлення своєї частки у праві спільної сумісної - власності подружжя після смерті чоловіка.

Проте з висновком апеляційного суду повністю погодитися не можна.

Відповідно до ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності. Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Відповідно до ст. ст. 22, 23, 28, 29 Кодексу про шлюб та сім'ю України, ст. ст. 16, 17 Закону України "Про власність", ст. ст. 112, 118 ЦК Української РСР, що діяли на час придбання спірної квартири, ст. ст. 368, 369, 370 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю і кожен із подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Майном, нажитим за час шлюбу, подружжя розпоряджається за спільною згодою. Співвласники мають право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній сумісній власності, при цьому вважається, що частки кожного із співвласників є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду.

З огляду на наведені вище норми закону висновок суду апеляційної інстанції про те, що ОСОБА_7 не зверталася до нотаріальної контори із заявою про оформлення своєї частки у праві спільної сумісної власності подружжя, є помилковим.

Крім того, вирішуючи спір, апеляційний суд визнав недоведеним факт проживання ОСОБА_3 із бабусею ОСОБА_7, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_4, залишивши поза увагою копію паспорту ОСОБА_3, з якої вбачається, що остання була прописана та проживала за місцем проживання своєї бабусі ОСОБА_7 у квартирі АДРЕСА_1 з 04 липня 2002 року до 08 грудня 2015 року (а. с. 61).

У заяві ОСОБА_3, поданій 16 січня 2009 року до нотаріальної контори після смерті ОСОБА_6, позивачкою також вказана вищезазначена адреса (а. с. 69).

Згідно з довідкою паспортної служби Чернігівської міської ради від 03 лютого 2009 року ОСОБА_3 проживала у АДРЕСА_1 (а. с.70).

Водночас, суд першої інстанції, з'ясувавши обставини справи та надавши належну оцінку зібраним у справі доказам, дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для часткового задоволення позову.

Відповідно до ст. 339 ЦПК України, установивши, що апеляційним судом скасовано судове рішення, ухвалене згідно із законом, суд касаційної інстанції скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 339, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ