розглянувши в судовому засіданні справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Карпатська нафтова компанія" до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання недійсним договору, за касаційною скаргою товариства з обмеженою відповідальністю "Карпатська нафтова компанія" на рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 02 серпня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Івано-Франківської області від 07 вересня 2016 року,

У грудні 2015 року товариство з обмеженою відповідальністю "Карпатська нафтова компанія" (далі - ТОВ "Карпатська нафтова компанія") звернулося до суду з позовом, у якому просило визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки від 18 грудня 2015 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4

На обґрунтування позовних вимог позивач зазначав, що вказаний договір купівлі-продажу є фіктивним та повинен бути визнаний недійсним, оскільки насправді даний правочин не спрямований на реальне настання правових наслідків, а вчинений умисно, з метою унеможливлення виконання рішення суду про стягнення з відповідача ОСОБА_4 на користь ТОВ "Карпатська нафтова компанія" коштів за заявленим товариством позовом у межах кримінального провадження за обвинуваченням його (ОСОБА_4) у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 194 КК України.

Про фіктивність оскаржуваного договору купівлі-продажу земельної ділянки свідчить і той факт, що правочин вчинений між близькими родичами, а саме від імені ОСОБА_4 його рідною сестрою ОСОБА_5 на користь доньки ОСОБА_3 Також про фіктивність правочину свідчить і те, що покупець ОСОБА_3 є особою ІНФОРМАЦІЯ_1, непрацюючою, яка не має фінансових ресурсів для вчинення вказаного правочину. Розуміючи це, сторони правочину умисно занизили вартість спірної земельної ділянки.

Крім того, про недійсність договору купівлі-продажу земельної ділянки від 18 грудня 2015 року свідчить і те, що він укладений у день постановлення Івано-Франківським міським судом ухвали, якою накладено арешт на майно ОСОБА_4, у тому числі і на земельну ділянку по АДРЕСА_1.

У зв'язку з наведеними вище обставинами, позивач просив позов задовольнити.

Рішенням Івано-Франківського міського суду від 02 серпня 2016 року, залишеним без зміни ухвалою апеляційного суду Івано-Франківської області від 07 вересня 2016 року, у задоволенні позову ТОВ "Карпатська нафтова компанія" відмовлено.

У касаційній скарзі ТОВ "Карпатська нафтова компанія" просить скасувати оскаржувані судові рішення, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, справу направити на новий розгляд джо суду першої інстанції.

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами для касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.

Судове рішення апеляційного суду не повністю відповідає зазначеним вимогам закону.

Згідно зі ст. ст. 526, 530, 610, ч. 1 ст. 612 ЦК України зобов'язання повинні виконуватись належним чином, у встановлений термін, відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Відповідно до ч. 1 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Судом установлено, що 18 грудня 2015 року між ОСОБА_4 (продавець), від імені якого на підставі довіреності діяла ОСОБА_5, та ОСОБА_3 (покупець) був укладений договір купівлі-продажу земельної ділянки, площею 0,0308 га, кадастровий номер НОМЕР_1, яка розташована по АДРЕСА_1.

Згідно з п. 4 договору купівлю-продаж зазначеної земельної ділянки сторони здійснили за 31 154 грн 20 коп., які представник продавця одержала повністю від покупця під час підписання цього договору.

Відмовляючи у задоволенні позову ТОВ "Карпатська нафтова компанія", суд першої інстанції виходив із того, що позивачем не доведено факту порушення його права внаслідок укладення між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 договору купівлі-продажу земельної ділянки від 18 грудня 2015 року та не надано суду належних доказів на підтвердження наявності підстав для визнання його недійсним.

Суд апеляційної інстанції погодився з рішенням суду першої інстанції, залишив його без змін і зазначив, що висновки суду відповідають встановленим обставинам справи.

Проте з висновком апеляційного суду повністю погодитися не можна.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою ст. 203 цього Кодексу.

Статтею 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, правочин має вчинятися у формі, встановленій законом, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Стаття 234 ЦК України передбачає, що фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаний. При вчиненні фіктивного правочину сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. При чому такі цілі можуть бути протизаконними, або фіктивний правочин може взагалі не мати правової мети. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків, незалежно від того, в якій формі він вчинений, його нотаріального посвідчення та державної реєстрації.

При фіктивному правочині у сторін правочину відсутній намір створити ті правові наслідки, які задекларовані у правочині. Тобто волевиявлення учасників правочину не відповідає їх дійсній волі. Ознаками фіктивності договору є: наявність зовнішньої форми правочину, що фіксує удавані наміри сторін; відсутність у сторін дійсного наміру створити наслідки, які зумовлювалися у цьому правочині. Тобто має місце лише імітація правочину. У діях сторін, що імітують правочин, відсутня головна ознака правочину спрямованість на встановлення, припинення або іншу видозміну цивільних правовідносин.

Фіктивний правочин є нікчемний, оскільки особи, що вчиняють його, не мають на увазі і не бажають настання правових наслідків, які могли б виникнути внаслідок здійснення правочину такого типу.

Пунктом 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 (v0009700-09) "Про практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" передбачено, що для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Судам необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

Таким чином, визнання договору недійсним у зв'язку з його фіктивністю має свої особливості, а саме: у фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто сторони, укладаючи його, знають заздалегідь, що він не буде виконаний. Позивач, який вимагає визнання правочину недійсним, повинен довести, що учасники правочину не мали наміру створити правові наслідки на момент вчинення правочину, тобто тягар доказування фіктивності правочину покладається на позивача.

При цьому судам необхідно оцінювати докази та враховувати те, чи обговорювали сторони істотні умови, чи здійснювались нотаріальне посвідчення та державна реєстрація правочину тощо.

Згідно з частиною третьою статті 10 ЦПК України на кожну сторону покладається обов'язок довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Позивач, який звертається з вимогою про визнання договору недійсним, має довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки на момент вчинення правочину.

Відповідно до ч. 3 ст. 10, ч. 2 ст. 59, ч. ч. 1, 4 ст. 60 ЦПК України кожна сторона повинна довести допустимими доказами ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Звертаючись до суду із позовом, ТОВ Карпатська нафтова компанія" зазначало, що оспорюваний правочин є фіктивним, оскільки дії сторін під час його укладання не були направлені на реальне настання правових наслідків, обумовлених договором купівлі-продажу, а на небажання сплачувати заборгованість, відповідач навмисно вчинив дії, направлені на подальше відчуження майна.

Зокрема, позивач послався на порушення свого права, оскільки укладення такого договору та перехід права власності на спірну земельну ділянку до ОСОБА_6 унеможливить виконання майбутнього рішення у цивільному позові, який заявлено ТОВ "Карпатська нафтова компанія" до ОСОБА_4 у рамках кримінального провадження на суму 1 383 333 грн.

Крім того, зазначав, що договір укладений у день постановлення Івано-Франківським міським судом ухвали, якою накладено арешт на майно ОСОБА_4, зокрема на земельну ділянку по АДРЕСА_1.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив із того, що позивачем не підтверджено належними та допустимими доказами щодо фіктивності правочину та порушення його прав унаслідок його укладення, тому договір купівлі-продажу від 18 грудня 2015 року визнанню недійсним не підлягає.

При цьому, суд не надав оцінки наявним у матеріалах справи доказам, зокрема договору купівлі-продажу земельної ділянки, який виконаний від імені ОСОБА_4 його рідною сестрою ОСОБА_5 та продаж вчинено на користь її доньки ОСОБА_3, що покупець ОСОБА_3 є непрацюючою і суд не з'ясував, чи мала вона фінансові ресурси для вчинення вказаного правочину з огляду на те, що згідно з відомостями, наданими Головним управлінням Державної фіскальної служби в Івано-Франківській області від 10 червня 2016 року, у період з 01 січня 2015 року до 31 березня 2016 року ОСОБА_3 отримала сукупний дохід у розмірі 2 894 грн 29 коп.

Крім того, суд не звернув уваги та не надав ніякої оцінки тій обставині, що вартість відчуженої земельної ділянки відповідно до оскаржуваного правочину становить 31 154 грн 20 коп., а реальна ринкова вартість вказаного об'єкта становить 154 400 грн відповідно до звіту товариства з обмеженою відповідальністю "Канзас Ріал Естейт" про експертну грошову оцінку земельної ділянки площею 0,0308 га, що розташована по АДРЕСА_1, кадастровий номер НОМЕР_1.

Апеляційний суд на порушення вимог ст. ст. 212- 214 ЦПК України на викладене уваги не звернув, не встановив фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, зокрема чи була відсутня головна ознака фіктивного правочину, а саме: намір створити правові наслідки, обумовлені спірним договором купівлі-продажу, не з'ясував, чи вчинено відповідачами всі дії, необхідні для чинності правочину, в тому числі чи було фактично передано земельну ділянку новому власнику, чи проведено державну реєстрацію прав на нерухоме майно, не надав належної правової оцінки усім доказам і доводам сторін, та на порушення ст. 303 ЦПК України передчасно залишив рішення суду першої інстанції без змін.

Крім того, у п. 8 оспорюваного договору представником продавця було зазначено що предмет договору (земельна ділянка) не перебуває у спорі.

З матеріалів справи, зокрема витягу з кримінального провадження вбачається, що ОСОБА_4 оголошена підозра в порядку передбаченому ст. ст. 135-163, 278 КПК України (4651-17) і у рамках кримінального провадження ТОВ "Карпатська нафтова компанія" заявлено 24 вересня 2015 року цивільний позов до ОСОБА_4 на суму 1 383 333 грн.

Ухвалою слідчого судді Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 18 грудня 2015 року було накладено арешт на майно підозрюваного ОСОБА_4, у тому числі й земельну ділянку, кадастровий номер НОМЕР_1, по АДРЕСА_1.

Договір купівлі-продажу земельної ділянки від 18 грудня 2015 року укладений у день постановлення Івано-Франківським міським судом ухвали, якою накладено арешт на майно ОСОБА_4, у тому числі і на земельну ділянку по АДРЕСА_1.

Статтею 124 Конституції України визначений принцип обов'язковості судових рішень, який із огляду на положення статей 14, 153 ЦПК України поширюється також на ухвалу суду про забезпечення позову. При цьому відповідно до частини третьої статті 151 ЦПК України забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття заходів забезпечення може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду.

Отже, метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій із боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективного виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення.

З урахуванням особливостей мети забезпечення позову, заява про забезпечення позову розглядається судом у день її надходження, копія ухвали про забезпечення позову надсилається заявнику та заінтересованим особам негайно після її постановлення, відповідна ухвала суду виконується негайно в порядку, встановленому для виконання судових рішень, і крім того, навіть оскарження ухвали про забезпечення позову не зупиняє її виконання та не перешкоджає подальшому розгляду справи (стаття 153 ЦПК України).

Забезпечення позову по суті - це обмеження суб'єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов'язаних із ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника). Зазначені обмеження встановлює суд в ухвалі, вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову (стаття 154 ЦПК України). Тому той факт, що встановлені судом в ухвалі обмеження не було зареєстровано у відповідному державному реєстрі, ведення якого передбачено Законом України від 01 липня 2004 року № 1952-ІV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (1952-15) , сам по собі не може слугувати підставою для висновку про відсутність такого обмеження і про те, що відповідач має право вільно розпоряджатися нерухомим майном, якщо про встановлену судом заборону відчужувати майно відповідачу достеменно відомо.

З огляду на вищенаведене та встановлені судом у справі обставини і факти, є помилковим висновок суду апеляційної про те, що спірна земельна ділянка станом на час укладення оспорюваного договору (18 грудня 2015 року) під забороною на відчуження фактично не перебувала.

Крім того, розумінні статті 215 ЦК України ТОВ "Карпатська нафтова компанія" може вважатися заінтересованою особою, яка мають право оспорювати договір купівлі-продажу від 18 грудня 2015 року. Позивач не був стороною цього договору, однак за цим договором ОСОБА_4 здійснив відчуження земельної ділянкив порушення заборони, встановленої судом у порядку забезпечення цивільного позову, який заявлений ТОВ "Карпатська нафтова компанія" до ОСОБА_4 у рамках кримінального провадження. Тому позивач мав власний інтерес вимагати визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки з метою забезпечення для нього можливості у подальшому реально і без перешкод виконати рішення суду в іншій справі.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 25 травня 2016 року у справі № 6-605цс16, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для судів.

Таким чином, апеляційний суд належним чином не вмотивував правильне застосування положень статті 215 ЦК України, за наслідками якого зробив висновок стосовно відсутності підстав вважати порушеними права ТОВ "Карпатська нафтова компанія" укладенням оспорюваного договору.

Враховуючи допущені судом апеляційної інстанції порушення норм матеріального та процесуального права, ухвалене ним судове рішення не може вважатися законним і обґрунтованим, у зв'язку із чим відповідно до ст. 338 ЦПК України таке рішення підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.