розглянувши в судовому засіданні справуза позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про поділ майна подружжя; за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про визнання права особистої приватної власності на нерухоме майно за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення апеляційного суду Полтавської області від 20 липня 2016 року та додаткове рішення апеляційного суду Полтавської області від 29 липня 2016 року,

У лютому 2014 року ОСОБА_3 звернулася до суду з вищевказаним позовом, посилаючись на те, що 6 березня 2004 року між нею та ОСОБА_4 було зареєстровано шлюб. Рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 14 липня 2011 року, що набрало законної сили, шлюб між нею та відповідачем розірвано.

Позивачка вказувала про те, що 26 травня 2004 року, за час шлюбу, ними було придбано за спільні кошти житловий будинок з надвірними побудовами та приватизовану земельну ділянку, загальною площею 744 кв. м, по АДРЕСА_2. Право власності на будинок та земельну ділянку було оформлено за відповідачем, що підтверджується договором купівлі-продажу. Оскільки вони припинили шлюбні відносини, тому згоди щодо поділу спільного сумісного майна подружжя ними не досягнуто.

З урахуванням наведеного ОСОБА_3 просила суд здійснити поділ спірного житлового будинку з надвірними побудовами та приватизованої земельної ділянки, що є спільною сумісною власністю подружжя, визнати за кожним з них право власності на Ѕ частину житлового будинку літ. "А1" з господарськими будівлями та Ѕ частину земельної ділянки, загальною площею 744 кв. м, по АДРЕСА_2.

У січні 2016 року ОСОБА_4 звернувся до суду з зазначеним вище позовом, посилаючись на те, що 26 травня 2004 року житловий будинок з надвірними побудовами та приватизована земельна ділянка, загальною площею 744 кв. м, по АДРЕСА_2 придбані ним за його особисті кошти, які він отримав 10 липня 2003 року від продажу квартири АДРЕСА_1 за 23 850 грн, що підтверджується договором купівлі-продажу, та 6 лютого 2004 року від продажу земельної ділянки та двох житлових будинків по АДРЕСА_3, за 410 тис. рублів, що за курсом Національного банку України складає 76 719 грн 20 коп., що підтверджується договором купівлі-продажу земельної ділянки і житлових будинків.

Вважав, що спірний житловий будинок з надвірними побудовами та приватизована земельна ділянка є його особистою приватною власністю.

З урахуванням наведеного ОСОБА_5просив суд визнати за ним право особистої приватної власності на житловий будинок з надвірними побудовами та приватизовану земельну ділянку, загальною площею 744 кв. м, по АДРЕСА_2.

Ухвалою Октябрського районного суду м. Полтави від 8 лютого 2016 року позови ОСОБА_3 і ОСОБА_4 об'єднано в одне провадження.

Рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 10 травня 2016 року у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено. Позов ОСОБА_4 задоволено. Визнано за ОСОБА_4 право особистої приватної власності на житловий будинок з господарськими побудовами по АДРЕСА_2 та земельну ділянку площею 0,0744 га з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_2. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішенням апеляційного суду Полтавської області від 20 липня 2016 року рішення районного суду скасовано. Визнано за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частину житлового будинку та господарських споруд по АДРЕСА_2. Визнано за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частину земельної ділянки загальною площею 744 кв. м по АДРЕСА_2. Визнано за ОСОБА_4 право власності на 1/2 частину житлового будинку та господарських споруд по АДРЕСА_2. Визнано за ОСОБА_4 право власності на 1/2 частину земельної ділянки загальною площею 744 кв. м по АДРЕСА_2. У задоволенні решти позову ОСОБА_3 відмовлено. У задоволенні позову ОСОБА_4 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Додатковим рішенням апеляційного суду Полтавської області від 29 липня 2016 року стягнуто з ОСОБА_4 та ОСОБА_3 на користь держави по 1 668 грн з кожного.

У касаційній скарзі ОСОБА_4, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення апеляційного суду та додаткове рішення цього ж суду скасувати, рішення районного суду залишити в силі.

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_3 й задовольняючи позов ОСОБА_4, суд першої інстанції виходив із того, що 26 травня 2004 року ОСОБА_4 придбав житловий будинок з надвірними побудовами та приватизовану земельну ділянку за кошти, які належали йому особисто, отримані ним від продажу належного йому нерухомого майна. ОСОБА_3 на надано належних та допустимих доказів наявності у неї коштів на придбання спірного нерухомого майна, отже майно не набувалось за спільні кошти подружжя.

Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції, задовольняючи позов ОСОБА_3 й відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_4, виходив із того, що ОСОБА_4 не надано доказів щодо придбання спірного нерухомого майна за кошти, які належали йому особисто, оскільки належну йому квартири він продав 10 липня 2003 року, а спірний житловий будинок з земельною ділянкою було придбано подружжям лише 26 травня 2004 року, тобто через десять місяців, ОСОБА_4 не надано доказів, що отримані ним кошти від продажу квартири не були витрачені за вказаний період на інші цілі. Крім того, 6 лютого 2004 року ОСОБА_4 у Російській Федерації було продано два житлових будинки та земельну ділянку, проте ним не надано доказів того, що він офіційно через митницю ввозив на територію України отримані ним від продажу нерухомого майна грошові кошти. Отже, спірний житловий будинок з надвірними побудовами та земельна ділянка придбані сторонами за спільні кошти та є спільною сумісною власністю подружжя.

Проте повністю погодитись із такими висновками апеляційного суду не можна.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.

Зазначеним вимогам закону рішення апеляційного суду не відповідає.

Судом установлено, що 6 березня 2004 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 було зареєстровано шлюб. Рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 14 липня 2011 року, що набрало законної сили, шлюб між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 розірвано.

10 липня 2003 року ОСОБА_4на підставі договору купівлі-продажу продав квартиру АДРЕСА_1 за 23 850 грн, яка належала йому на праві особистої приватної власності на підставі свідоцтва про право на спадщину від 13 червня 2003 року.

6 лютого 2004 року ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки і житлових будинків продав земельну ділянку та два житлових будинки по АДРЕСА_3 за 410 тис. рублів, що за курсом Національного банку України складає 76 719 грн 20 коп., які належали йому на праві особистої приватної власності на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 10 грудня 2003 року та свідоцтва про державну реєстрацію від 30 грудня 2003 року.

26 травня 2004 року, тобто під час шлюбу, на підставі договору купівлі-продажу ОСОБА_4 придбав у власність житловий будинок з надвірними побудовами та приватизовану земельну ділянку, загальною площею 744 кв. м, по АДРЕСА_2 за 63 600 грн.

Щодо зазначеного житлового будинку з надвірними побудовами та земельної ділянки виник спір.

У ст. 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 57 СК України майном, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи цю норму права (ст. 60 СК України) та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Тобто критеріями, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності, є: а) час набуття такого майна; б) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); в) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя.

Норма ст. 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим критеріям.

Такі висновки відповідають правовій позиції Верховного Суду України, викладеній у постановах: від 1 липня 2015 року № 6-612цс15, від 25 листопада 2015 року № 6-2333цс15, яка в силу ст. 360-7 ЦПК Україниє обов'язковою для усіх судів України.

Судом установлено, що ОСОБА_4 відповідно до договору купівлі-продажу від 10 липня 2003 року отримав 23 850 грн за продаж належної йому квартири, згідно з договором купівлі-продажу земельної ділянки і житлових будинків від 6 лютого 2004 року він отримав 76 719 грн 20 коп. за продаж належних йому двох житлових будинків та земельної ділянки. Спірний договір купівлі-продажу було укладено 26 травня 2004 року, тобто через 2,5 місяця після реєстрації шлюбу між сторонами та через 3 місяці після продажу ОСОБА_4 належного йому майна у Російській Федерації.

Таким чином, апеляційний суд у порушення зазначених вище положень закону та вимог ст. ст. 212- 214, 303, 316 ЦПК не надав належної правової оцінки доказам щодо наявності у ОСОБА_4на момент придбання спірного нерухомого майна коштів, які належали йому особисто, та не перевірив чи надала ОСОБА_3 належні та допустимі докази, що є її процесуальним обов'язком (ст. ст. 10, 60 ЦПК України), того, що джерелом набуття спірного нерухомого майна були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

При цьому апеляційний суд зазначені вище докази ОСОБА_4 належними та допустимими не визнав. Проте задовольнив позов ОСОБА_3, не давши оцінку тому, чи надала вона докази набуття спірного майна за спільні, у тому числі її, кошти, чи є вони належними й допустимими.

Отже, висновки апеляційного суду про те, що спірні житловий будинок з надвірними побудовами та земельна ділянка придбані сторонами за спільні кошти та є спільною сумісною власністю подружжя є припущенням, що заборонено законом (ч. 4 ст. 60 ЦПК України).

За таких обставин, коли фактичні обставини, від яких залежить правильне вирішення справи, не встановлені, рішення апеляційного суду не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для його скасування із передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково.

Рішення апеляційного суду Полтавської області від 20 липня 2016 року та додаткове рішення апеляційного суду Полтавської області від 29 липня 2016 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.