розглянувши в судовому засіданні справуза позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про визнання права власності на 1/2 частку квартири за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Ленінського районного суду м. Кіровограда від 2 червня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Кіровоградської області від 18 серпня 2016 року,

У листопаді 2015 року ОСОБА_3 звернулась до суду з указаним вище позовом, посилаючись на те, що з 20 квітня 1985 року до 27 лютого 2001 року вона перебувала в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_6, від якого мають двох дітей: ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_2.

За час шлюбу ОСОБА_6 на підставі договору купівлі-продажу від 1 березня 1999 року придбав у власність квартиру за адресою: АДРЕСА_1, яка є їх спільною сумісною власністю.

ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_6 помер, після його смерті відкрилась спадщина. Спадкоємцями є: мати померлого - ОСОБА_4 та дочка - ОСОБА_5, оскільки син - ОСОБА_7, відмовився від прийняття спадщини на користь ОСОБА_5

21 серпня 2015 року воназвернулась до приватного нотаріуса Кіровоградського міського нотаріального округу щодо видачі свідоцтва про право власності на 1/2 частку квартири № 13 завищезазначеною адресою.

Постановою про відмову у вчиненні нотаріальної дії від 21 серпня 2015 року приватним нотаріусом Кіровоградського міського нотаріального округу Потьомкіною І.А. їй відмовлено у видачі свідоцтва про право власності на частку у спільному майні подружжя на квартиру, оскільки на час відкриття спадщини після смерті ОСОБА_6 вона не перебувала з ним узареєстрованому шлюбі.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_3 просила суд визнати за нею право власності на 1/2 частку квартири за адресою: АДРЕСА_1.

Рішенням Ленінського районного суду м. Кіровограда від 2 червня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Кіровоградської області від 18 серпня 2016 року, у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_3, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати й ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_3, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що позивачем не надано належних і допустимими доказів на підтвердження того, що спірна квартира набута нею та ОСОБА_6 як подружжям у результаті спільної праці та за спільні грошові кошти. Крім того, ОСОБА_3 на протязі трьох років після розірвання шлюбу не пред'являла до померлого вимог щодо розподілу квартири й строк позовної давності для вимоги про поділ майна, встановлений ч. 3 ст. 29 КпШС України,завершився у березні 2003 року.

Проте повністю погодитись із такими висновками судів не можна, оскільки суди дійшли їх з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.

Зазначеним вимогам судові рішення не відповідають.

Судами попередніх інстанцій установлено, що ОСОБА_3 та ОСОБА_6 перебували у зареєстрованому шлюбі з 20 квітня 1985 року до 27 лютого 2001 року.

Згідно з договором купівлі-продажу від 1 березня 1999 року ОСОБА_6 придбав квартиру за адресою: АДРЕСА_1.

ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_6 помер.

Відповідно до ч. 1 ст. 22, ч. 1 ст. 24, ст. 25, ч. 1 ст. 28 Кодексу про шлюб та сім'ю України (далі - КпШС України (2006-07) ), чинного на час придбання спірної квартири, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них. Якщо майно, яке було власністю одного з подружжя, за час шлюбу істотно збільшилося у своїй цінності внаслідок трудових або грошових затрат другого подружжя або їх обох, воно може бути визнане судом спільною сумісною власністю подружжя. В разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними.

Також аналогічне правове положення закріплене вст. 60 СК України.

Відповідно до положень ч. 3 ст. 10 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, надавши докази відповідно до вимог ст. ст. 57 - 60 ЦПК України.

Частиною1 ст. 58 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Згідно з ч. 2 ст. 59 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відповідно до вимог ст. 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів в їх сукупності.

Однак суди, взявши до уваги в якості доказу припинення між ОСОБА_3 і ОСОБА_6 шлюбних відносин ще у 1996 році рішення Ленінського районного суду м. Кіровограда від 29 липня 1996 року про розірвання шлюбу, не врахували, що відповідно до ст. 44 КпШС України, який діяв на час виникнення спірних правовідносин, шлюб вважається припиненим з моменту реєстрації розірвання шлюбу в органах запису актів громадянського стану, у даному випадку - з 27 лютого 2001 року.

Як роз'яснив судам Пленум Верховного Суду України в п. 15 постанови від 21 грудня 2007 року № 11 "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя" (v0011700-07) хоча розірвання шлюбу, здійснене на підставі рішення суду, потребує подальшої реєстрації у державному органі РАЦС, моментом припинення шлюбу є день набрання чинності рішенням суду про його розірвання (ч. 2 ст. 114 СК України). Це правило не поширюється на випадки, коли шлюб було розірвано у судовому порядку до 1 січня 2004 року, тобто до дня набрання чинності СК України (2947-14) .

Крім того, у порушення вимог ч. 2 ст. 59 ЦПК України суд першої інстанції дійшов до висновку про наявність усної згоди між подружжям щодо розподілу майна.

Також суди вказали про пропущений позивачем строк позовної давності для вимоги про поділ майна, встановлений ч. 3 ст. 29 КпШС України, не звернувши уваги на те, що ОСОБА_3 звернулась до суду з позовом до спадкоємців про визнання за нею права власності на частку в спільному майні подружжя, а не з вимогою про поділ майна.

Згідно зі ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Отже, позовна давність застосовується до обґрунтованого позову.

За правилами ч. 3 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

При цьому відмовити в позові через сплив без поважних причин строку звернення до суду можливо лише в тому разі, коли позов є обґрунтованим. У разі безпідставності позовних вимог і спливу строку звернення до суду в позові належить відмовити за безпідставністю позовних вимог.

У п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року № 14 (v0014700-09) "Про судове рішення" судам роз'яснено таке, встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.

Отже, відмовляючи у задоволенні позову з підстав пропущення строку позовної давності, суд має встановити обґрунтованість чи безпідставність позовних вимог, належним чином мотивувати свої висновки. Так, у випадку обґрунтованості позовних вимог суд може відмовити у їх задоволенні у зв'язку з пропущенням строку позовної давності. У випадку недоведеності позову суд відмовляє у його задоволенні саме з цих підстав, а не застосовує наслідки спливу позовної давності.

Проте суди, відмовляючи у задоволенні позову зазначили про пропущення ОСОБА_3 строку позовної давності та безпідставність позовних вимог.

Вирішуючи спір, суди зазначених вимог закону не врахували, у порушення вимог ст. ст. 212 - 214, 316 ЦПК України не з'ясували належним чином фактичних обставин справи щодо заявлених вимог, які правовідносини сторін випливають з установлених обставин, яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин та дійшли передчасного висновку про відмову в задоволенні позову.

За таких обставин, коли фактичні обставини для правильного вирішення справи не встановлені, судові рішення не можуть вважатись законними і обґрунтованими та в силу ст. 338 ЦПК України підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції, під час розгляду якої суду належить урахувати викладене, дати відповідну правову оцінку доводам і запереченням сторін та ухвалити судове рішення відповідно до установлених обставин і вимог закону.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Ленінського районного суду м. Кіровограда від 2 червня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Кіровоградської області від 18 серпня 2016 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.