розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" до ОСОБА_3, ОСОБА_4, що діють у своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх ОСОБА_5, ОСОБА_6, третя особа - Управління служб у справах дітей Департаменту праці та соціальної політики Харківської міської ради, про звернення стягнення на предмет іпотеки; за зустрічним позовом ОСОБА_3, ОСОБА_4 до публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк", Служби у справах дітей Харківської міської ради, треті особи: приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Глуховцева Наталія Володимирівна, Управління служб у справах дітей Департаменту праці та соціальної політики Харківської міської ради, про визнання договору іпотеки недійсним за касаційною скаргою публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" на рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 23 листопада 2015 року та ухвалу апеляційного суду Харківської області від 14 червня 2016 року,

У липні 2014 року публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк") звернулося до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що відповідно до кредитного договору від 04 березня 2008 року ОСОБА_3 отримав кредитні кошти у розмірі 230 тис. грн. На забезпечення виконання умов цього договору банк того ж дня уклав із ОСОБА_3 та ОСОБА_4 договір іпотеки, предметом якого є квартира АДРЕСА_1. У результаті неналежного виконання умов кредитного договору утворилася заборгованість, яку позичальник та майновий поручитель, незважаючи на вимоги, не погасили.

Враховуючи викладене, позивач просив у рахунок погашення кредитної заборгованості у розмірі 506 055 грн. 67 коп. звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом її продажу з укладенням від імені відповідачів договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, а також виселити відповідачів із вказаної квартири.

У жовтні 2014 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 звернулися до суду із зустрічним позовом, посилаючись на те, що договір іпотеки був укладений без попереднього дозволу органу опіки та піклування, хоча право користування квартирою мали неповнолітні діти, тому просили визнати цей договір недійсним.

Рішенням Комінтернівського районного суду м. Харкова від 23 листопада 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Харківської області від 14 червня 2016 року, у задоволенні позову ПАТ КБ "ПриватБанк" та зустрічного позову ОСОБА_3, ОСОБА_4 відмовлено.

У касаційній скарзі ПАТ КБ "ПриватБанк" просить скасувати судові рішення в частині відмови у задоволенні його позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, й передати справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції.

Судові рішення в частині відмови в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 та ОСОБА_4 не оскаржені, тому в касаційному порядку не переглядаються (ст. 335 ЦПК України).

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відмовляючи у задоволенні позову ПАТ КБ "ПриватБанк", суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що банк відмовився прийняти належне виконання боржником кредитного зобов'язання, чим допустив прострочення кредитора, оскільки розрахунок кредитної заборгованості не містить проплачених платежів.

Проте з таким висновком судів погодитись не можна.

Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Таким вимогам закону судові рішення частково не відповідають.

Судами встановлено, що 04 березня 2008 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір, відповідно до умов якого останній отримав кредитні кошти у розмірі 230 тис. грн.

На забезпечення виконання умов цього договору банк того ж дня уклав із ОСОБА_3 та ОСОБА_4 договір іпотеки, предметом якого є квартира АДРЕСА_1.

Пред'являючи позов, ПАТ КБ "ПриватБанк" посилався на те, що у результаті неналежного виконання умов кредитного договору утворилася заборгованість, яка станом на 27 січня 2014 року складає 506 055 грн. 67 коп. та яку позичальник та його майновий поручитель, незважаючи на вимоги, не погасили, що є підставою для звернення стягнення на предмет іпотеки.

Відповідно до ч. 1 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Частинами 1 та 3 ст. 33 Закону України "Про іпотеку" передбачено право іпотекодержателя задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Суди дійшли передчасного висновку про те, що відповідач не винен у виникненні кредитної заборгованості, оскільки позивач відмовився зарахувати грошові кошти у рахунок цієї заборгованості, чим допустив прострочення кредитора, з огляду на наступне.

Згідно з ч. 1 ст. 613 ЦК України кредитор вважається таким, що прострочив, якщо він відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником, або не вчинив дій, що встановлені договором, актами цивільного законодавства чи випливають із суті зобов'язання або звичаїв ділового обороту, до вчинення яких боржник не міг виконати свого обов'язку.

Суди у порушення ст. ст. 212- 214, 303, 315 ЦПК України не навели належних та допустимих доказів (ст. 57- 59 ЦПК України) того, що банк відмовлявся прийняти грошові кошти на погашення кредитної заборгованості за договором від 04 березня 2008 року, не дали належної правової оцінки листам від 02 грудня 2009 року та від 16 грудня 2009 року, в яких банк інформує про наявність кредитної заборгованості та роз'яснює позичальнику порядок та черговість зарахування грошових коштів, сплачених на виконання умов кредитного договору, зокрема про неможливість зарахування коштів на сплату поточних платежів до погашення прострочених зобов'язань та штрафів.

Крім того, суди не врахували положення п. 2 ч. 1 ст. 537 ЦК України, яким встановлено, що боржник має право виконати свій обов'язок шляхом внесення належних з нього кредиторові грошей або цінних паперів у депозит нотаріуса, нотаріальної контори в разі ухилення кредитора або уповноваженої ним особи від прийняття виконання або в разі іншого прострочення з їхнього боку.

Суди у порушення ст. ст. 212- 214, 303, 315 ЦПК України не перевірили, чи виконав відповідач наведену вище вимогу закону та чи відмовився позивач прийняти виконання відповідача, а, відтак, дійшли передчасного висновку про відмову в задоволенні позову з підстав його добросовісності та неможливості виконання ним грошового зобов'язання.

При цьому суди першої та апеляційної інстанції не перевірили розрахунок заборгованості та обґрунтували свої висновки на припущеннях, що заборонено ч. 4 ст. 60 ЦПК України.

Отже, суди доводів сторін по суті позовних вимог не перевірили; фактичні обставини справи, від яких залежить правильне вирішення спору, належним чином не встановили; не визначились які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин та яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Ураховуючи те, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судами не встановлені, судові рішення не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для їх скасування.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ України

Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" задовольнити.

Рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 23 листопада 2015 року та ухвалу апеляційного суду Харківської області від 14 червня 2016 року в частині вирішення позову публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" скасувати, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції.