розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Євролізинг Україна" про витребування безпідставно одержаних коштів, за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Євролізинг Україна" на рішення Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 15 березня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Житомирської області від 18 травня 2016 року,

У грудні 2015 року ОСОБА_6звернувся до суду з указаним вище позовом, посилаючись на те, що 05 листопада 2015 року між ним і Товариством з обмеженою відповідальністю "Євролізинг Україна" (далі - ТОВ "Євролізинг Україна") укладено договір фінансового лізингу № 002081, за умовами якого предметом фінансового лізингу є отримання транспортного засобу марки "ЗАЗ Сенс". На виконання умов указаного договору він сплатив відповідачу 43 тис. грн. Проте при підписанні цього договору не було узгоджено та підписано додаток № 3 "Графік покриття витрат та виплати лізингових платежів між сторонами", що є істотною умовою договору, тому, на його думку, вказаний договір є неукладеним.

Просив стягнути з ТОВ "Євролізинг Україна" на свою користь 43 тис. грн безпідставно здобутого майна, комісію банку за перерахування грошових коштів у розмірі 430 грн, а також 3 % річних за користування цими грошовими коштами, починаючи з дня подання позову.

Рішенням Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 15 березня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Житомирської області від 18 травня 2016 року, позов задоволено частково. Стягнуто з ТОВ "Євролізинг Україна" на користь ОСОБА_6 43 тис. грн безпідставно здобутого майна, 3 % річних у розмірі 466 грн 52 коп. У задоволенні іншої частини позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

У касаційній скарзі ТОВ "Євролізинг Україна", посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить вказані судові рішення скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, заслухавши доповідь судді, вивчивши матеріали цивільної справи та дослідивши доводи касаційної скарги, вважає, що вона має бути задоволена.

Згідно ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що оскільки при підписанні договору фінансового лізингу не було узгоджено та підписано додаток № 3 "Графік покриття витрат та виплати лізингових платежів між сторонами", що є невід'ємною частиною вказаного договору та його істотною умовою щодо розміру лізингових платежів, то такий договір є неукладеним, а сплачені позивачем на виконання його умов грошові кошти підлягають поверненню на підставі приписів ст. ст. 1212, 1214 ЦК України.

Проте погодитись з такими висновками судів не можна.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають.

Судами установлено, що 05 листопада 2015 року між ТОВ "Євролізинг Україна" (лізингодавець) та ОСОБА_6 (лізингоодержувач) укладено договір фінансового лізингу № 002081, додатки № 1 та № 2 до нього, предметом якого є транспортний засіб марки "ЗАЗ Сенс" комплектації "standart+", вартістю 5 514,71 євро.

Згідно зі ст. 806 ЦК України за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або (майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі).

Відповідно до ч. 2 ст. 6 Закону України "Про фінансовий лізинг" істотними умовами договору лізингу є: предмет лізингу; строк, на який лізингоодержувачу надається право користування предметом лізингу (строк лізингу); розмір лізингових платежів; інші умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до п. 2.2 вказаного договору строк лізингу починається з моменту передачі предмета лізингу та підписання акта приймання-передачі предмета лізингу і закінчується через 60 (шістдесят) календарних місяців з моменту підписання акта приймання-передачі предмета лізингу та в останньому місяці сплати лізингового платежу за додатком № 3 до цього договору, якщо інше не передбачено умовами даного договору.

Тобто після сплати лізингоодержувачем необхідних лізингових платежів, включаючи авансовий, що зазначені у п. 1.7 договору, та після надання йому предмета лізингу в користування із обов'язковим підписанням акта приймання-передачі предмета починається лізинговий період, який характеризується сплатою на рахунок лізингодавця решти вартості предмета договору. Підтвердженням початку настання такого лізингового періоду є укладання акта приймання-передачі предмета лізингу та додатка № 3, де зазначається порядок сплати лізингових платежів, що відрізняється від порядку в додатку № 1 наявністю таких нових складових як: відсоткова ставка за користування обсягом фінансування, комісія за супроводження договору, коефіцієнт, необхідний для розрахунку лізингових платежів, та інше.

Згідно з п. 4.3 договору разом з підписаним актом приймання-передачі лізингодовець передає лізингоодержувачу графік сплати лізингових платежів (план відшкодування або додаток № 3 до даного договору), який сторони зобов'язані підписати до моменту підписання акта приймання-передачі предмета лізингу.

Вирішуючи спір по суті, на порушення ст. ст. 212- 214, 303 ЦПК України, суди на зазначене уваги не звернули; строку, протягом якого позивачу мав бути переданий предмет лізингу, та наявність обставин, з настанням яких у сторін виникає обов'язок підписання додатка № 3, не встановили; не перевірили, чи було передано позивачу предмет лізингу та чи було складено відповідний акт прийому-передачі, та дійшли передчасного висновку про те, що непідписання сторонами додатка № 3 є порушенням істотної умови договору та свідчить про неукладеність такого договору.

Крім того, ухвалюючи рішення про стягнення з відповідача на користь позивача 43 тис. грн, переданих останнім в якості лізингових платежів за договором, на підставі ст. 1212 ЦК України як безпідставно одержаних коштів, суди не звернули уваги на наступне.

Стаття 1212 ЦК України регулює випадки набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав.

Предметом регулювання інституту безпідставного отримання чи збереження майна є відносини, які виникають у зв'язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна i які не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.

Зобов'язання з безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна, б) набуття або збереження за рахунок iншої особи, в) вiдсутнiсть правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адмiнiстративного акта, правочинну або інших підстав, передбачених ст. 11 ЦК України).

Об'єктивними умовами виникнення зобов'язань iз набуття, збереження майна без достатньої правової підстави виступають: 1) набуття або збереження майна однiєю особою (набувачем) за рахунок iншої (потерпілого); 2) шкода у вигляді зменшення або незбiльшення майна у iншої особи (потерпілого); 3) обумовленість збільшення або збереження майна на стороні набувача шляхом зменшення або вiдсутностi збільшення на стороні потерпілого; 4) вiдсутнiсть правової підстави для вказаної зміни майнового стану цих осіб.

За змістом ч. 1 ст. 1212 ЦК України безпідставно набутим майном є майно, набуте особою або збережене нею у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави.

Під вiдсутнiстю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказiвцi закону, або суперечить меті правовiдношення i його юридичному змісту. Тобто вiдсутнiсть правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.

Аналіз положень ч. 1, п. 1 ч. 2 ст. 11, ч. 1 ст. 177, ч. 1 ст. 202, ч. ч. 1, 2 ст. 205, ч. 1 ст. 207, ч. 1 ст. 1212 ЦК України дає можливість дійти висновку про те, що чинний договір чи інший правочин є достатньою та належною правовою підставою набуття майна (отримання грошей).

Майно не може вважатися набутим чи збереженим без достатніх правових підстав, якщо це відбулося в не заборонений цивільним законодавством спосіб з метою забезпечення породження учасниками вiдповiдних правовідносин у майбутньому певних цивільних прав та обов'язків. Зокрема, унаслідок тих чи інших юридичних фактів, правомірних дій, які прямо передбачені ч. 2 ст. 11 ЦК України.

Частина 1 ст. 1212 ЦК України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов'язальних (договірних) відносинах, або отримане однією зi сторін у зобов'язанні підлягає поверненню iншiй стороні на пiдставi ст. 1212 ЦК України тільки за наявності ознаки безпiдставностi такого виконання.

Якщо ж зобов'язання не припиняється з підстав, передбачених ст. ст. 11, 600, 601, 604, 607, 609 ЦК України (435-15) , до моменту його виконання, таке виконання має правові підстави (підстави, за яких виникло це зобов'язання). Набуття однією зі сторін зобов'язання майна за рахунок іншої сторони в порядку виконання договірного зобов'язання не є безпідставним.

Тобто у разі, коли поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, ст. 1212 ЦК України може бути застосована тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі.

У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер правовідносин виключає можливість застосування до них судом положень частини першої ст. 1212 ЦК України, у тому числі й щодо зобов'язання повернути майно потерпілому.

Вказана правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 02 жовтня 2013 року у справі № 6-88цс13 та від 24 вересня 2014 року у справі № 6-122цс14, та за змістом ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для всіх судів України.

Вирішуючи спір по суті та ухвалюючи рішення про стягнення з відповідача на користь позивача 43 тис. грн безпідставно здобутого майна та 466 грн 52 коп. - 3 % річних, у порушення приписів ст. ст. 212- 214, 303 ЦПК України, суди на зазначене уваги не звернули, належним чином не з'ясували фактичних обставин справи щодо заявлених вимог, які правовідносини сторін випливають з установлених обставин та яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин, чи може бути визнано недійсним договір за обставин, якими позивач обґрунтовував позов.

За таких обставин судові рішення не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для їх скасування з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Євролізинг Україна" задовольнити.

Рішення Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 15 березня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Житомирської області від 18 травня 2016 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.