розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" до ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на заочне рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 12 листопада 2015 року та ухвалу апеляційного суду Львівської області 02 червня 2016 року,

У липні 2015 року Публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк") звернулося до суду з указаним позовом, обґрунтовуючи його тим, що 17 грудня 2007 року між ним та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір № LVTRGA00000029, за умовами якого відповідач отримав кредит у сумі 9 300,00 дол. США, з кінцевим терміном погашення до 15 грудня 2017 року. З метою забезпечення виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором 17 грудня 2007 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_4 укладено договір поруки № LVTRGA00000029/1. У зв'язку з неналежним виконанням зобов'язань за кредитним договором у відповідача виникла заборгованість, яка станом на 08 квітня 2015 року становить 6 543,47 доларів США, з яких: 4 960,72 доларів США - заборгованість за кредитом; 596,55 доларів США - заборгованість за процентами за користування кредитом; 193,13 доларів США - заборгованість по комісії за користування кредитом; 471,34 дол. США - пеня за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором; 10,64 дол. США - штраф (фіксована частина); 311,09 дол. США - штраф (процентна складова).

Враховуючи викладене, ПАТ КБ "ПриватБанк" просило суд стягнути з відповідачів заборгованість у розмірі 6 543,47 дол. США, що еквівалентно 153 771 грн 43 коп., та понесені судові витрати.

Заочним рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 12 листопада 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Львівської області 02 червня 2016 року, позов ПАТ КБ "ПриватБанк" задоволено.

Стягнуто солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на користь ПАТ КБ "ПриватБанк" заборгованість за кредитним договором від 17 грудня 2007 року № LVTRGA00000029 у розмірі 6 543,47 доларів США, що еквівалентно 153 771 грн 43 коп.

Вирішено питання судових витрат.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати рішення суду першої інстанції, ухвалу апеляційного суду та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, обґрунтовуючи свою вимогу порушенням судами першої та апеляційної інстанції норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів, виходячи за межі доводів касаційної скарги згідно з ч. 3 ст. 335 ЦПК України, дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.

З урахуванням вимог ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зміст ухвали суду апеляційної інстанції передбачено в ст. 315 ЦПК України, в якій, зокрема, зазначаються узагальнені доводи та заперечення осіб, які беруть участь у справі; встановлені судом першої інстанції обставини; мотиви, з яких апеляційний суд виходив при постановленні ухвали, і положення закону, яким він керувався; у разі відхилення апеляційної скарги зазначаються мотиви її відхилення.

Проте оскаржувані судові рішення першої й апеляційної інстанцій зазначеним вимогам процесуального права не відповідають.

Задовольняючи указаний позов, суд першої інстанції, із висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із доведеності та обґрунтованості заявлених позовних вимог, наявності підстав, передбачених ст. ст. 526, 554, 599, 1050 ЦК України, для дострокового стягнення солідарно з відповідачів на користь позивача заборгованості за кредитним договором у розмірі 6 543,47 доларів США, що еквівалентно 153 771 грн 43 коп., яка утворилася станом на 08 квітня 2015 року у зв'язку з неналежним виконанням відповідачами взятих за договорами зобов'язань.

Однак із вказаними висновками не можна погодитися, виходячи з наступного.

Відповідно до положень ст. 1 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Зокрема, згідно з ч. 4 ст. 10 ЦПК України суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Судом установлено, що 17 грудня 2007 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_3 укладено кредитний договір № LVTRGA00000029, згідно з яким останній отримав кредит у сумі 9 300 доларів США, з кінцевим терміном погашення до 15 грудня 2017 року, та зобов'язався сплачувати заборгованість за кредитом і проценти за користування ним у строки, розмірі та валюті, як це було визначено договором.

Забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором здійснено договором поруки від 17 грудня 2007 року № LVTRGA00000029/1, укладеним між ПАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_4

Згідно з наданим позивачем розрахунком станом на 08 квітня 2015 року утворилася заборгованість у розмірі 6 543,47 доларів США, що складається із заборгованості за кредитом у сумі 4 960,72 доларів США, заборгованості за процентами за користування кредитом у сумі 596,55 доларів США, заборгованості з комісії за користування кредитом у сумі 193,13 доларів США, пені за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором у сумі 471,34 доларів США, штрафу (фіксована частина) у сумі 10,64 доларів США, штрафу (процентна складова) у сумі 311,09 доларів США.

У матеріалах справи на а. с. 14-16 знаходиться копія кредитного договору № LVTRGA00000029, укладеного 17 грудня 2007 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_3, у п. 4.1 якого зазначено, що при порушенні позичальником будь-якого зобов'язання, передбаченого п. п. 2.2.2, 2.2.3 цього договору, банк має право нарахувати, а позичальник зобов'язується сплатити банку пеню в розмірі 0,15 % від суми простроченого платежу, але не менше 1 грн за кожний день прострочки. Сплата пені здійснюється в гривні. У випадку, якщо кредит видається в іноземній валюті, пеня сплачується в гривневому еквіваленті за курсом НБУ на дату сплати.

Таким чином, банком нараховано пеню і штрафи у валюті - доларах США, проте з цим колегія суддів не може погодитися, оскільки згідно зі ст. 192 ЦК України законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України - гривня. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Разом із тим ст. 533 ЦК України установлено, що грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

Положення ч. 2 ст. 192, ч. 3 ст. 533 ЦК України, Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання та валютного контролю" (15-93) можуть бути застосовані тільки при вирішенні питання про стягнення основної заборгованості за кредитом та стягнення відсотків за користування валютним кредитом та не підлягають застосуванню при вирішенні питання про стягнення пені і штрафів.

Однак на порушення вимог ст. ст. 10, 60, 212, 303 ЦПК України суд не надав належної правової оцінки як доказу, поданому позивачем на обґрунтування свого позову, розрахунку заборгованості, в якому пеня і штрафи нараховано в доларах США, та на порушення вимог ч. 4 ст. 10 ЦПК України не сприяв всебічному та повному з'ясуванню обставин справи, не попередив про наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій, зокрема не запропонував позивачеві надати новий розрахунок кредитної заборгованості із розрахунком пені й штрафів у гривні відповідно до положень, наведених норм матеріального права.

Крім того, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

Згідно з п. 7.1 зазначеного кредитного договору банк зобов'язується надати позичальникові кредитні кошти шляхом видачі готівки через касу на строк з 17 січня 2007 року по 15 грудня 2017 року включно у вигляді непоновлювальної кредитної лінії у розмірі 9 300 доларів США на наступні цілі - ремонт квартири, а також у розмірі 997,00 доларів США - на сплату страхових платежів у випадках та в порядку, передбачених п. п. 2.1.3, 2.2.7 цього договору, зі сплатою за користування кредитом процентів у розмірі 0,92 % на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом; винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 2 % від суми виданого кредиту у момент надання кредиту; винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту щомісяця в період сплати; відсотків за дострокове погашення кредиту згідно з п. 3.10 цього договору та винагороди за проведення додаткового моніторингу згідно з п. 6.2 договору. Періодом сплати визнано період із 20 по 25 число кожного місяця.

Також п. 7.1 вказаного договору передбачено, що погашення заборгованості за цим договором (за винятком винагороди, що сплачується в момент надання кредиту) здійснюється в наступному порядку: щомісяця в період сплати позичальник повинен надавати банку кошти (щомісячний платіж) у сумі 147,73 доларів США для погашення заборгованості за кредитним договором, що складається із заборгованості за кредитом, процентами, винагородою.

Згідно з п. 2.2.2 кредитного договору позичальник зобов'язаний сплатити відсотки за користування кредитом відповідно до п. п. 7.1, 2.3.1, 2.3.2, 2.3.3, 3.1, 3.2 цього договору. Повну сплату відсотків за користування кредитом здійснити не пізніше дати фактичного повного погашення кредиту.

Відповідно до п. 2.2.3 кредитного договору позичальник зобов'язаний сплатити банку винагороду згідно з п. п. 7.1 та 6.2 цього договору.

Так, п. 6.2 кредитного договору передбачено, що при невиконанні позичальником умов, передбачених п. 2.2.11 договору, банк зобов'язаний здійснити додатковий моніторинг погашення кредиту за розрахунком. При цьому позичальник сплачує банку винагороду, що дорівнює сумі залишку коштів між сплаченими позичальником на день здійснення моніторингу коштами і нарахованими банком на останній термін сплати. Сплата винагороди здійснюється в гривні. У випадку, якщо кредит видається в іноземній валюті, винагорода сплачується в гривневому еквіваленті за курсом НБУ на дату сплати.

У свою чергу згідно з п. 2.2.11 кредитного договору для здійснення останнього погашення кредиту позичальник звертається в банк, який надає інформацію про заборгованість позичальника за кредитним договором (кредит, проценти, пені, винагороди).

Стосовно нарахування позивачем заборгованості з комісії за користування кредитом у сумі 193,13 доларів США колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

Згідно зі ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочини, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Статтею 204 ЦК України передбачено, що правочин вважається правомірним не лише тоді, коли не визнаний судом недійсним, але й у тому випадку, коли його недійсність прямо не встановлена законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені в ч. ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 ЦК України.

Разом із тим згідно із ч. 2 ст. 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин).

Якщо недійсність правочину встановлена законом, то визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 19 грудня 2012 року у справі № 6-87цс12, правочин, недійсність якого прямо встановлена законом, є нікчемним. Визнання нікчемного правочину судом недійсним законом не вимагається, тобто для сторін правочину він не спричиняє правових наслідків, крім наслідків його недійсності.

Згідно з рішенням Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року (v015p710-11) у справі № 15-рп/2011 положення п. п. 22, 23 ст. 1, ст. 11 Закону України "Про захист прав споживачів" від 12 травня 1991 року, з наступними змінами, у взаємозв'язку положеннями ч. 4 ст. 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.

Оскільки відповідно до умов указаного кредитного договору банк надав позичальнику кредит на споживчі цілі - ремонт квартири, то особливості регулювання відносин сторін визначаються Законом України "Про захист прав споживачів" (1023-12) .

За положеннями ч. 5 ст. 11, ст. 18 Закону України "Про захист прав споживачів" до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.

Аналіз указаних норм дає підстави для висновку, що несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за обслуговування кредиту, і це є підставою для визнання таких положень недійсними.

Згідно зі ст. 55 Закону України "Про банки і банківську діяльність" відносини банку з клієнтами регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком.

Так, відповідно до п. 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168 (z0541-07) , банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача, тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на кредитного договору тощо).

Із врахуванням зазначеного суд під час нового розгляду справи повинен перевірити законність нарахування банком комісії, адже п. 2.1.4 кредитного договору передбачено, що банк зобов'язується забезпечити позичальника консультаційними послугами з питань виконання договору.

Виходячи за межі доводів касаційної скарги, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку.

Згідно із ч. 4 ст. 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов'язання не встановлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2662цс15, вимогу до поручителя про виконання ним зобов'язання за договором поруки слід пред'явити в судовому порядку в межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов'язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами), або з дня, встановленого кредитором для дострокового повернення кредиту в порядку реалізації ним свого права, передбаченого ч. 2 ст. 1050 ЦК України, або з дня настання строку виконання основного зобов'язання (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту одноразовим платежем).

На а. с. 18 міститься копія договору поруки № LVTRGA00000029/1, укладеного 17 грудня 2007 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_4, згідно з яким поручитель відповідає перед банком за виконання зобов'язань за кредитним договором у тому ж розмірі, що і боржник. Цим договором не встановлено строку, після якого порука припиняється.

Згідно з наданим позивачем розрахунком позичальник допустив прострочення виконання зобов'язання, починаючи з 28 квітня 2014 року (а. с. 3-7).

Оскільки умовами кредитного договору передбачено погашення заборгованості щомісячним платежем та виходячи з викладеного, не є безспірним висновок суду про солідарне стягнення з боржника і поручителя на користь банку суми заборгованості у розмірі 6 543,47 доларів США, що еквівалентно 153 771 грн 43 коп.

Оскільки суди першої й апеляційної інстанцій порушили норми процесуального права, що призвело до неможливості встановити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, крім того, у достатньому обсязі не визначилися із характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, тому колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню, а ухвалені у справі судові рішення першої й апеляційної інстанцій - скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав, передбачених ч. 2 ст. 338 ЦПК України.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити.

Заочне рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 12 листопада 2015 року та ухвалу апеляційного суду Львівської області 02 червня 2016 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.