розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до Володимир-Волинської міської ради Волинської області про визнання права власності на самочинно збудовані об'єкти нерухомого майна, за касаційною скаргою Володимир-Волинської міської ради Волинської області на рішення апеляційного суду Волинської області від 10 травня 2016 року,

У серпні 2007 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що він є власником земельної ділянки, яка знаходиться по АДРЕСА_1. На вказаній земельній ділянці ним самочинно було збудовано адміністративне приміщення загальною площею 165,7 кв. м, виробничо-складські приміщення загальною площею 1 998,6 кв. м, магазин промислових товарів загальною площею 328,1 кв. м, прохідну загальною площею 5,3 кв. м, два навіси загальною площею 73,2 кв. м та 65,9 кв. м відповідно, пилораму загальною площею 63,9 кв. м та вбиральню загальною площею 2 кв. м.

Посилаючись на те, що не може оформити право власності, так як це самочинно збудовані об'єкти, просив визнати за ним право власності на самочинно збудовані об'єкти нерухомого майна.

Рішенням Володимир-Волинського міського суду Волинської області від 20 серпня 2007 року позов задоволено.

Визнано за ОСОБА_3 право власності на адміністративне приміщення, загальною площею 165,7 кв. м; виробничо-складські приміщення, загальною площею 1 998,6 кв. м; магазин промислових товарів, загальною площею 328,1 кв. м; прохідну загальною площею

5,3 кв. м; два навіси загальною площею відповідно 73,2 кв. м та 65,9 кв. м; пилораму загальною площею 63,9 кв. м; вбиральню загальною площею 1,2 кв. м, що були самочинно збудовані на власній земельній ділянці по АДРЕСА_1.

Рішенням апеляційного суду Волинської області від 10 травня 2016 року скасовано рішення суду першої інстанції та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову.

У касаційній скарзі Володимир-Волинська міська рада Волинської області просить скасувати рішення апеляційного суду Волинської області від 10 травня 2016 року та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на порушення апеляційним судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Касаційна скарга підлягає відхиленню з таких підстав.

Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Статтею 337 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення з одних лише формальних міркувань.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що самочинно збудовані позивачем на власній земельній ділянці об'єкти нерухомого майна не порушують права третіх осіб, відповідають державним будівельним, санітарним, протипожежним нормам та місцевим правилам забудови.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позову, апеляційний суд виходив із того, що позивачем невірно обраний спосіб захисту своїх прав, оскільки з приводу узаконення самочинно збудованих на власній земельній ділянці спірних об'єктів нерухомого майна (прийняття їх в експлуатацію) до компетентного державного органу він не звертався, тому позов заявлений передчасно.

Такі висновки суду апеляційної інстанції є правильними та відповідають вимогам закону.

Судом встановлено, що на підставі договору купівлі-продажу від 28 серпня 2003 року ОСОБА_3 набув право власності на земельну ділянку загальною площею 5 647 кв. м, для ведення виробничої діяльності, яка знаходиться по АДРЕСА_1.

На вказаній земельній ділянці, без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, належно затвердженого проекту, ОСОБА_3 було збудовано адміністративне приміщення площею 165,7 кв. м; виробничо-складські приміщення загальною площею 1998,6 кв. м; магазин промислових товарів площею 328,1 кв. м; прохідну площею 5,3 кв. м; два навіси площею по 73,2 кв. м та 65,9 кв. м; пилораму площею 63,9 кв. м; вбиральню площею 1,2 кв. м.

За загальним правилом, закріпленим у ч. 2 ст. 373 ЦК України, особа, яка здійснила самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

Згідно із ч. 1 ст. 376 ЦК України самочинне будівництво визначається через сукупність ознак, що виступають умовами або підставами, за наявності яких об'єкт нерухомості вважається самочинним, а саме, якщо: 1) він збудований або будується на земельній ділянці, що не була відведена в установленому порядку для цієї мети; 2) об'єкт нерухомості збудовано без належного дозволу чи належно затвердженого проекту; 3) об'єкт нерухомості збудований з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Отже, наявність хоча б однієї із трьох зазначених у ч. 1 ст. 376 ЦК України ознак свідчить про те, що об'єкт нерухомості є самочинним.

Водночас згідно із частиною третьою статті 376 ЦК України право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки в установленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.

Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок (частина четверта статті 376 ЦК України).

З контексту чч. 3, 4 ст. 376 ЦК України випливає, що частина третя цієї статті застосовується не лише до випадків порушення вимог законодавства щодо цільового призначення земель, а й до випадків, коли такого порушення немає, але особа здійснює будівництво на земельній ділянці, яка їй не належить.

Аналіз норм ч. 3 ст. 376 ЦК України дає підстави для висновку про те, що право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки забудовнику власником та користувачем, якщо такий є та не являється забудовником.

Ця умова є єдиною для визнання права власності на самочинно збудований об'єкт нерухомості за такою особою на підставі рішення суду.

При цьому слід ураховувати положення ч. 1 ст. 376 ЦК України, а саме: наявність в особи, що здійснила будівництво, належного дозволу та належно затвердженого проекту, а також відсутність істотних порушень будівельних норм і правил у збудованому об'єкті нерухомості.

Вказаний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 02 грудня 2015 року у справі № 6-1328цс15 і відповідно до ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковим для всіх судів України.

Таким чином, апеляційний суд дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3, як таких, що заявлені передчасно.

Крім того, колегія суддів не погоджується з доводами касаційної скарги про те, що визнання відповідачем позову в суді першої інстанції виключає можливість ухвалення судом рішення про відмову у задоволенні позову, оскільки відповідно до ч. 4 ст. 174 ЦПК України, суд ухвалює рішення про задоволення позову лише коли таке визнання не суперечить закону й не порушує права, свободи чи інтереси інших осіб.

Таким чином, перевіривши доводи касаційної скарги, дослідивши матеріали справи та зміст оскаржуваного рішення, колегія суддів суду касаційної інстанції дійшла висновку про її відхилення та залишення без змін апеляційного суду Волинської області від 10 травня 2016 року, оскільки рішення суду законне та обґрунтоване, а доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Відповідно до ч. 1 ст. 337 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. ст. 335, 336, 337 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ