розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за договором позики за касаційною скаргою ОСОБА_3 на заочне рішення Новоодеського районного суду Миколаївської області від 7 червня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Миколаївської області від 6 вересня 2016 року,

У лютому 2016 року ОСОБА_3. звернувся до суду з вищевказаним позовом, посилаючись на те, що 14 травня 2013 року він позичив ОСОБА_4 грошові кошти в розмірі 3 500 доларів США, які останнійзобов'язався повернути до 14 вересня 2013 року, про що видав розписку. Проте відповідачем грошові кошти не повернуто.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_3 просив суд стягнути з ОСОБА_4 на свою користь борг у розмірі 93 325 грн 75 коп., три проценти річних у розмірі 6 543 грн 03 коп., витрати на правову допомогу в розмірі 3 500 грн та 998 грн 70 коп. на відшкодування сплаченого судового збору.

Заочним рішенням Новоодеського районного суду Миколаївської області від 7 червня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Миколаївської області від 6 вересня 2016 року, у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_3, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати й ухвалити нове рішення, яким його позов задовольнити.

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_3, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що з розписки від 14 травня 2013 року не вбачається, які саме правовідносини склалися між сторонами. Крім того, сама розписка про отримання грошових коштів не містить зобов'язання про їх повернення.

Проте погодитись із такими висновками судів не можна, оскільки до них суди дійшли з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.

Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають.

Судами попередніх інстанцій установлено, що 14 травня 2013 року ОСОБА_4 надав ОСОБА_3 розписку, згідно з якою відповідач отримав від позивача грошові кошти в розмірі 3 500 доларів США на строк до 14 вересня 2013 року.

Відповідно до ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Згідно з ч. 2 ст. 1046 ЦК України договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Ця особливість реальних договорів зазначена в ч. 2 ст. 640 ЦК України, за якою якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.

Частина 2 ст. 1047 ЦК України допускає пред'явлення на підтвердження укладення договору позики та його умов розписки позичальника або іншого документа, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної суми грошей або кількості речей.

Отже, письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до чч. 1, 2 ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Договір позики є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов'язки за ним, у тому числі повернення предмета позики або визначеної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми.

Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти їх справжню правову природу, незалежно від найменування документа, незважаючи на найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.

Крім того, ч. 1 ст. 1049 ЦК України (435-15) встановлено, що за договором позики позичальник зобов'язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.

Таким чином, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов'язання, має містити умови отримання позичальником в борг із зобов'язанням її повернення та дати отримання коштів.

Зазначена правова позиція висловлена в постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року № 6-63цс13, від 24 лютого 2016 року № 6-50цс16, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права.

Судом установлено, що грошові кошти отримані відповідачем за розпискою від 14 травня 2013 року підлягають поверненню до 14 вересня 2013 року, тому є боргом ОСОБА_4 перед позивачем, оскільки встановлено строк повернення позики.

Згідно з ч. 1 ст. 530 ЦК України (435-15) якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Відповідно до чч. 1, 3 ст. 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк може бути визначено актами цивільного законодавства, правочином або рішенням суду.

На підставі ч. 1 ст. 252, ч. 1 ст. 253 ЦК України строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями, годинами. Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.

Таким чином, дата 14 вересня 2013 року у розписці є тим строком, зі спливом якого у відповідача виникають обов'язки, а у позивача - права, щодо повернення грошових коштів за договором позики.

При цьому доказом повернення позики є факт передачі позикодавцем оригіналу боргового документа позичальникові або зазначення кредитором відомостей у розписці про повернення боргу щодо неможливості повернення боргового документа.

Проте відповідачем такі докази суду не надавались, договір позики відповідно до ч. 1 ст. 1051 ЦК України позичальником не оспорювався.

Вирішуючи спір, суди на зазначені вище положення закону уваги не звернули, у порушення вимог ст. ст. 212 - 214, 315 ЦПК України не встановили фактичних обставин справи, не надали належної правової оцінки доказам і доводам сторін, не застосували до спірних правовідносин закон, який підлягав застосуванню та дійшли передчасного висновку про відмову в позові.

Разом з тим суди, пославшись на правову позицію, висловлену в постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року № 6-1967цс15, не врахували, що в цій справі розписка про отримання грошових коштів не містить строку їх повернення, тоді як у даній справі встановлено строк, на який надавались грошові кошти, отже, у справах наявні різні фактичні обставини.

За таких обставин, коли фактичні обставини для правильного вирішення справи не встановлені, судові рішення не можуть вважатись законними і обґрунтованими та в силу ст. 338 ЦПК України підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції, під час розгляду якої суду належить урахувати викладене, дати відповідну правову оцінку доводам і запереченням сторін та ухвалити судове рішення відповідно до установлених обставин і вимог закону.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнитичастково.

Рішення Новоодеського районного суду Миколаївської області від 7 червня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Миколаївської області від 6 вересня 2016 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.