розглянувши в попередньому судовому засіданні справу за позовом Національного університету водного господарства та природокористування до ОСОБА_4 про виселення за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 14 квітня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Рівненської області від 7 червня 2016 року,

У березні 2011 року Національний університет водного господарства та природокористування (далі - НУВГП) звернувся до суду з указаним вище позовом, у якому просив виселити ОСОБА_4 із кімнати АДРЕСА_1 без надання іншого жилого приміщення.

Свої вимоги обґрунтовував тим, що рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 29 червня 2010 року відповідачку визнано такою, що втратила право на користування даним житловим приміщенням, у зв'язку з її відсутністю за зазначеною адресою понад шість місяців без поважних причин.

Враховуючи те, що ОСОБА_4 добровільно не звільнила кімнату у гуртожитку, НУВГП просив його позов задовольнити.

Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 14 квітня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Рівненської області від 7 червня 2016 року, позов НУВГП задоволено.

Виселено ОСОБА_4 із кімнати АДРЕСА_1 без надання іншого жилого приміщення.

У касаційній скарзі ОСОБА_4, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення та ухвалу судів попередніх інстанцій, ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом. У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Касаційна скарга підлягає відхиленню.

Відповідно до ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, вірно застосувавши положення ст. ст. 127, 129, 132 ЖК УРСР, врахувавши роз'яснення постанови пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року № 2 "Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України" (v0002700-85) , належним чином оцінивши подані сторонами докази (ст. 212 ЦПК України), з дотриманням норм процесуального права, обґрунтовано виходив із того, що проживання ОСОБА_4 у студентському гуртожитку було тимчасовим. Крім того, рішенням суду від 29 червня 2010 року її визнано такою, що втратила право користування спірною кімнатою у гуртожитку.

Колегія погоджується з такими висновками судів.

Відповідно до ст. 132 ЖК УРСР сезонні, тимчасові працівники і особи, що працювали за строковим трудовим договором, які припинили роботу, а також особи, що вчились у навчальних закладах і вибули з них, підлягають виселенню без надання іншого жилого приміщення з гуртожитку, який їм було надано у зв'язку з роботою чи навчанням. Інших працівників підприємств, установ, організацій, які поселилися в гуртожитку в зв'язку з роботою, може бути виселено без надання іншого жилого приміщення в разі звільнення за власним бажанням без поважних причин.

Судами встановлено й це підтверджується матеріалами справи, що розпорядженням ректора Українського інституту інженерів водного господарства та природокористування (на теперішній час - НУВГП) від 1 лютого 1994 року ОСОБА_4, як працівнику інституту - лаборанту кафедри іноземних мов, було надано для проживання кімнату АДРЕСА_1 на час виконання нею трудових обов'язків.

Наказом ректора університету від 30 січня 1998 року № 10 її звільнено з 1 лютого 1998 року на підставі ст. 38 КЗпП України за власним бажанням.

Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 29 червня 2010 року ОСОБА_4 визнано такою, що втратила право користування кімнатою АДРЕСА_1.

На момент звернення університету до суду з цим позовом відповідачка жиле приміщення не звільнила.

Рішення судів першої та апеляційної інстанцій є законними та обґрунтованими.

Виселення з гуртожитку відбулося внаслідок припинення трудових відносин між сторонами за власним бажанням відповідачки.

Доводи касаційної скарги про те, що заяву про звільнення шляхом залякування змусила написати її матір, колегія оцінює критично, оскільки ні підставу звільнення, ні сам факт припинення трудових відносин ОСОБА_4 з 1998 року не оспорювала.

Крім того, є таке, що набрало законної сили рішення суду про визнання її такою, що втратила право користування спірним жилим приміщенням.

Інші доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують ізводяться до оцінки доказів, однак відповідно дост. 335 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Таким чином, правильно встановивши характер правовідносин та вірно застосувавши норми матеріального права, суди із урахуванням встановлених обставин справи обґрунтовано дійшли висновку про виселення відповідачки без надання їй іншого житлового приміщення.

Враховуючи наведене та керуючись ст. 332 ЦПК України, колегія суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_4 відхилити.

Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 14 квітня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Рівненської області від 7 червня 2016 року залишити без змін.