розглянувши у судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - ОСОБА_6, про визнання правочину недійсним та застосування наслідків недійсного правочину, за касаційною скаргою ОСОБА_4, ОСОБА_6 та ОСОБА_5 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 11 грудня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 10 лютого 2016 року,

У серпні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що за умовами договору позики, оформленого розпискою від 23 червня 2014 року, укладеного між ним та подружжям ОСОБА_4 та ОСОБА_5, останні отримали 48 772 доларів США, що еквівалентно 579 410 грн, з умовою повернути позику до 23 червня 2024 року щомісячними платежами, еквівалентними 406 доларів США на дату сплати за офіційним курсом НБУ. Вказана позика надавалась для придбання квартири АДРЕСА_1. Вказаним договором позики передбачено забезпечення виконання зобов'язань позичальників, в тому числі у вигляді заборони вчиняти будь-які дії щодо, зокрема, відчуження згаданої квартири на користь третіх осіб.

Майнові права на квартиру за вказаною адресою були придбані позичальником ОСОБА_4 у товариства з обмеженою відповідальністю "Петрівський Квартал" (далі - ТОВ "Петрівський Квартал") на підставі договору купівлі-продажу майнових прав на квартиру від 19 червня 2014 року. Правочин вчинено за 289 700,20 грн.

Позичальники допустили прострочення повернення позики. З листа ТОВ "Петрівський Квартал" від 18 червня 2015 року позивач дізнався про те, що 30 березня 2015 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 був укладений договір відступлення права вимоги, за яким майнові права на наведену вище квартиру були відчужені ОСОБА_4 на користь ОСОБА_5

Ураховуючи наведене, позивач просив визнати недійсним договір відступлення права вимоги від 30 березня 2015 року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5; повернути від ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 майнові права на квартиру АДРЕСА_1 в

с. Петрівське Київської області, які виникли на підставі договору купівлі-продажу майнових прав на квартиру від 19 червня 2014 року.

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 11 грудня 2015 року, залишеним без з мін ухвалою апеляційного суду Київської області від 10 лютого 2016 року, позов задоволено.

Визнано недійсним договір відступлення права вимоги від 30 березня 2015 року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5

Повернуто від ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 майнові права на квартиру АДРЕСА_1, які виникли на підставі договору купівлі-продажу майнових прав на квартиру від 19 червня 2014 року. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

У касаційній скарзі ОСОБА_4, ОСОБА_6 та ОСОБА_5 просять скасувати ухвалені у справі судові рішення та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що укладенням оскаржуваного договору відступлення права вимоги були порушені права позивача, обумовлені забезпеченням належного виконання вказаного договору позики, оформленого розпискою від 23 червня 2014 року.

Проте повністю з такими висновками погодитися не можна з наступних підстав.

Установлено, що 23 червня 2014 року між ОСОБА_3 та подружжям ОСОБА_4 та ОСОБА_5 був укладений договір позики, оформлений розпискою від 23 червня 2014 року, відповідно до умов якого позичальники отримали від позивача 48 772 доларів США, що станом на дату оформлення розписки 23 червня 2014 року еквівалентно 579 410 грн, з умовою повернути позику до 23 червня 2024 року щомісячними платежами, еквівалентними 406 доларів США на дату сплати за офіційним курсом НБУ.

Вказана позика надавалась для цільового використання, а саме для придбання квартири АДРЕСА_1.

Згідно із договором купівлі-продажу майнових прав на квартиру від 19 червня 2014 року ОСОБА_4 у ТОВ "Петрівський Квартал" придбав майнові права на квартиру АДРЕСА_1. Вартість правочину склала 289 700,20 грн.

На підставі договору відступлення права вимоги від 30 березня 2015 року майнові права на вказану були відчужені ОСОБА_4 на користь ОСОБА_5

Статтею 3 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, установленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до змісту ст. ст. 11, 15 ЦК України цивільні права і обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства. Кожна особа має право на судовий захист.

Відповідно до ч. 1 ст. 16 ЦК України особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Проте всупереч вимогам ст. ст. 212- 214 ЦПК України місцевий суд належним чином не з'ясував предмет та підстави заявленого позову, не встановив характер спірних правовідносин і не визначився, які права, свободи чи інтереси позивача порушені та яким чином вони можуть бути відновлені.

Так, пред'являючи позов, ОСОБА_3 просив визнати недійсним договір відступлення права вимоги, посилаючись на прострочення позичальниками повернення позики, а укладення договору відступлення права вимоги, за яким майнові права на квартиру АДРЕСА_1 порушило передбачену договором заборону щодо відчуження вказаної квартири на користь третіх осіб.

За змістом ч. 2 ст. 16, ч. 1 ст. 215 ЦК України одним із способів захисту порушеного права є визнання недійсним правочину, укладеного з недодержанням вимог, установлених ч. ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу, зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Судам необхідно враховувати, що згідно із статтями 4, 10 та 203 ЦК зміст правочину не може суперечити ЦК (1618-15) , іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України (254к/96-ВР) та ЦК (1618-15) , міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України (254к/96-ВР) та законом, а також моральним засадам суспільства.

Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (254к/96-ВР) (статті 1, 8 Конституції України).

Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину (абз. 3, п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" (v0009700-09) ).

Згідно із ст. 210 ЦК України правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.

За положеннями ст. 1 Закону України "Про заставу" застава - це спосіб забезпечення зобов'язань, якщо інше не встановлено законом. В силу застави кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов'язання одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами. Застава виникає на підставі договору, закону або рішення суду.

Статтею 1 Закону України "Про іпотеку" визначено, що іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду.

За положенням ч. 1 ст. 18 Закону України "Про іпотеку" іпотечний договір укладається між одним або декількома іпотекодавцями та іпотекодержателем у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Згідно із ч. 1 ст. 4 Закону України "Про іпотеку" обтяження нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому законодавством.

Правові, економічні та організаційні засади проведення державної реєстрації речових та інших прав, які підлягають реєстрації за цим Законом, та їх обтяжень визначені Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (1952-15) .

Відповідно до ч. 2 ст. 3 цього Закону речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації.

Ухвалюючи рішення про визнання договорувідступлення права недійсним з підстав, передбачених ч. 1 ст. 203 ЦК України, суди на вказане уваги не звернули, у рішенні не встановили, якому саме закону чи іншому нормативному акту оспорена угода не відповідає.

Крім того, пославшись на наявність забезпечення договору розписки, суди не з'ясували, чи було укладено договір іпотеки в установленому законом порядку та, чи дотримано порядок реєстрації такого обтяження.

Посилання в борговій розписці на заборону вчиняти будь-які дії щодо відчуження квартири на користь третіх осіб, не може свідчити про належне укладення договору іпотеки в установленому законом порядку.

Викладене свідчить про те, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи судами не встановлені, судові не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для їх скасування, з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_4, ОСОБА_6 та ОСОБА_5 задовольнити частково.

Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 11 грудня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 10 лютого 2016 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.