розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Квартирно-експлуатаційного відділу м. Чернігова до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання осіб такими, що втратили право на користування житловим приміщенням у зв'язку з відсутністю в ньому понад шість місяців без поважних причин; за зустрічним позовом ОСОБА_3 до Квартирно-експлуатаційного відділу м. Чернігова про укладення договору найму житлового приміщення, за касаційною скаргою Квартирно-експлуатаційного відділу м. Чернігова на рішення апеляційного суду Чернігівської області від 16 лютого 2016 року,

У червні 2015 року Квартирно-експлуатаційний відділ м. Чернігова (далі - КЕВ м. Чернігова) звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання осіб такими, що втратили право на користування житловим приміщенням, а саме: квартирою АДРЕСА_5, у зв'язку з відсутністю в ньому понад шість місяців без поважних причин.

Позовні вимоги мотивовані тим, що відповідачі тривалий час не проживають в спірній квартирі та не використовують квартиру за цільовим призначенням, а тому є такими, що втратили право користування квартирою на підставі ст. ст. 71, 72 ЖК України.

У грудні 2015 року ОСОБА_3 пред'явив зустрічний позов до КЕВ м. Чернігова, в якому просив зобов'язати відповідача укласти з ним письмовий договір найму житлового приміщення - квартири АДРЕСА_1.

Обґрунтовуючи свої вимоги тим, що на цю квартиру йому видано ордер від 24 травня 1994 року № 23, проте відповідач відмовляється укласти договір найму цього приміщення.

Ухвалою Ічнянського районного суду від 02 грудня 2015 року вказані позовні заяви об'єднані в одне провадження.

Рішенням Ічнянського районного суду Чернігівської області від 14 грудня 2015 року позов Квартирно-експлуатаційного відділу м. Чернігова задоволено.

Визнано ОСОБА_3, ОСОБА_4 такими, що втратили право на користування житловим приміщенням, а саме - квартирою АДРЕСА_5.

У задоволені зустрічного позову ОСОБА_3 відмовлено.

Додатковим рішення цього ж суду від 04 січня 2016 року вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішенням апеляційного суду Чернігівської області від 16 лютого 2016 року рішення суду першої інстанції в частині визнання ОСОБА_3 таким, що втратив право користування житловим приміщенням, скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Рішення суду першої інстанції в частині мотивів відмови у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 змінено та відмовлено у задоволенні його позову з інших підстав.

Рішення суду першої інстанції в частині визнання ОСОБА_4 такою, що втратила право на користування квартирою № 4 залишено без змін.

У касаційній скарзі КЕВ м. Чернігова просить скасувати рішення апеляційного суду в частині відмови у задоволенні вимог до ОСОБА_3 та залишити в силі рішення суду першої інстанції в цій частині, мотивуючи свою вимогу неправильним застосуванням судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.

В іншій частині рішення не оскаржується, тому в силу ч. 1 ст. 335 ЦПК України не переглядається.

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права.

Задовольняючи первинний позов КЕВ м. Чернігова, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_3 та ОСОБА_4, які зареєстровані в АДРЕСА_6, тривалий час (10 років) не проживають в ній, з дозволуОСОБА_3 в квартирі проживає інша особа.

Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3, суд першої інстанції виходив із того, що квартира, договір щодо найму якої позивач просив укласти, не є предметом даного спору, оскільки він зареєстрований у квартирі № 4, а договір просив укласти щодо квартири АДРЕСА_1.

Апеляційний суд, скасовуючи рішення в частині визнання ОСОБА_3 таким, що втратив право користування житловим приміщенням, та відмовляючи у задоволенні позову в цій частині, виходив із того, що останній не вибув із спірної квартири, періодично в ній з'являється, здійснює оплату житлово-комунальних послуг, в квартирі знаходяться його особисті речі, меблі, а отже підстави для визнання таким, що втратив право користування квартирою, передбачені ст. ст. 71, 72 ЖК УРСР, відсутні.

Скасовуючи рішення місцевого суду в частині вирішення зустрічного позову ОСОБА_3, апеляційний суд виходив із того, що у його задоволенні слід відмовити з підстав того, що квартира № 2, щодо найму якої він просив укласти договір, не є вільною, що виключає можливість укладення з ОСОБА_3 договору щодо найму цього приміщення.

Проте погодитися з рішенням апеляційного суду в частині скасування рішення місцевого суду про визнання ОСОБА_3 таким, що втратив право користування житловим приміщенням, не можна.

Відповідно до ст. ст. 303, 304 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Справа розглядається в апеляційному суді за правилами, встановленими для розгляду справи судом першої інстанції, з винятками і доповненнями, встановленими законом.

Таким вимогам закону рішення суду апеляційної інстанції не відповідає з огляду на наступне.

Судом встановлено, що у травні 1994 року ОСОБА_3 та його дружина ОСОБА_4 вселилися в окрему трикімнатну квартиру житловою площею 47,31 кв.м за адресою: АДРЕСА_2, яка була їм надана на склад сім'ї з 4 осіб згідно з ордером на право вселення.

У грудні 2004 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 переселилися у АДРЕСА_3, в якій зареєстровані на даний час.

Ордер на квартиру № 4 за вказаною адресою відповідачам не видавався.

Згідно з доповідною запискою начальнику КЕВ м. Чернігів від 22 вересня 2015 року, відповідачі більше 5 років в квартирі № 4 не проживають. ОСОБА_3 здає квартиру в піднайом громадянину ОСОБА_5, який сплачує комунальні послуги з квітня 2013 року.

Фактичним місцем проживання ОСОБА_3 є АДРЕСА_7.

Відповідно до ст. ст. 71, 72 ЖК УРСР при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

У п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 02 квітня 1985 року № 2 "Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України" (v0002700-85) судам роз'яснено, що у справах про визнання наймача або члена його сім'ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням, необхідно з'ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. В разі їх поважності (перебування у відрядженні, у осіб, які потребують догляду, внаслідок неправомірної поведінки інших членів сім'ї тощо) суд може продовжити пропущений строк.

Задовольняючи позовні вимоги, апеляційний суд у порушення ч. 2 ст. 303 ЦПК України, ухвалив своє рішення на підставі доказів, які не були досліджені судом першої інстанції, та не обґрунтував поважність причин їх прийняття у суді апеляційної інстанції.

При розгляді справи судом першої інстанції було достовірно встановлено, що ордер ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_4 не видавався, законних підстав для реєстрації відповідачів у цій квартирі судом не встановлено. Згідно з іншими доказами, яким надана оцінка судом першої інстанції, ОСОБА_3 з 2010 року в цій квартирі не проживає, місцем його проживання є с. Шибиринівка Чернігівського району Чернігівської області.

При цьому, причин поважності відсутності у вказані квартирі, понад строки, визначені ст. ст. 71, 72 ЖК УРСР, судом не встановлено.

Враховуючи викладене, апеляційний суд у порушення вимог ст. ст. 212- 214, 303, 316 ЦПК України на зазначені положення закону уваги не звернув, не обґрунтував необхідності прийняття нових доказів в суді апеляційної інстанції, вдався до переоцінки доказів, та дійшов необґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову КЕВ м. Чернігів до ОСОБА_3

Відповідно до ст. 339 ЦПК України, установивши, що апеляційним судом було скасовано судове рішення, ухвалене згідно із законом, суд касаційної інстанції скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції.

Враховуючи викладене, суд першої інстанції правильно встановив характер правовідносин між сторонами та норми матеріального права, які підлягають застосуванню, та дійшов правильного висновку про задоволення позовних вимог до ОСОБА_3

За таких обставин рішення апеляційного суду в частині відмови у задоволенні вимог до ОСОБА_3 не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 339 ЦПК України є підставою для його скасування з залишенням в силі рішення суду першої інстанції в цій частині.

Керуючись ст. ст. 336, 339 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу Квартирно-експлуатаційного відділу м. Чернігова задовольнити.

Рішення апеляційного суду Чернігівської області від 16 лютого 2016 року в частині відмови у задоволенні вимог до ОСОБА_3 скасувати, залишити в цій частині в силі рішення Ічнянського районного суду Чернігівської області від 14 грудня 2015 року.