головуючого суддів: Демяносова М.В., Іваненко Ю.Г., Ситнік О.М., Маляренка А.В., Ступак О.В., розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_6 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Агрофірма Косівщинська" про розірвання договору та стягнення заборгованості, за касаційною скаргою представника ОСОБА_6 - ОСОБА_7 на рішення Сумського районного суду Сумської області від 03 грудня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Сумської області від 20 січня 2016 року,

У січні 2015 року ОСОБА_6 звернулася до суду з позовом, свої вимоги обґрунтовуючи тим, що 17 січня 2005 року між позивачем та Товариством з обмеженою відповідальністю "Агрофірма "Косівщинська" (далі - ТОВ "Агрофірма "Косівщинська") був укладений договір оренди землі, згідно з актом приймання-передачі земельної ділянки позивач надав у строкове платне користування відповідачу належну їй на праві приватної власності земельну ділянку площею 2,72 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва зі сплатою орендної плати в розмірі 442 грн за рік.

Також 01 січня 2009 року між сторонами було укладено додатковий договір до договору оренди землі, яким змінено строк дії договору з 5 років на 10 років, у зв'язку з чим відповідач зобов'язався сплачувати орендну плату в розмірі 1 083 грн 75 коп. за рік.

Відповідач систематично не сплачував орендну плату, а саме не сплатив орендну плату в 2011 році та в 2012 році (за 2011-2012 роки сплачено лише в листопаді 2013 року), тому позивач з урахуванням уточнення до позову просила стягнути з відповідача заборгованість з орендної плати в сумі 2 005 грн 54 коп., 3 % річних в сумі 120 грн 00 коп., інфляційне збільшення заборгованості - 511 грн 41 коп., розірвати договір оренди землі та стягнути судові витрати.

Рішенням Сумського районного суду Сумської області від 03 грудня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Сумської області від 20 січня 2016 року, відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_6 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Агрофірма Косівщинська" про розірвання договору оренди землі від 17 січня 2005 року та стягнення 2 973 гривень 90 копійок заборгованості з орендної плати, 3 % річних та інфляційного збільшення заборгованості за його необґрунтованістю.

У касаційній скарзі представник ОСОБА_6 - ОСОБА_7 просить скасувати судові рішення у частині відмови у задоволенні позову про розірвання договору оренди землі та ухвалити нове рішення про задоволення позову у цій частині, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Заслухавши доповідь судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, дослідивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи, викладені у касаційній скарзі, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково на таких підставах.

Відповідно до вимог ст. 213 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України (1618-15) ) рішення суду повинно бути законним та обґрунтованим.

Відмовляючи у задоволенні позову в частині розірвання договору оренди, суди попередніх інстанцій виходили з того, що факт несвоєчасної сплати орендної плати за спірні періоди не може свідчити про систематичне невиконання зобов'язань і не може бути підставою для розірвання укладеного договору оренди землі.

Проте з такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій повністю погодитися не можна виходячи з наступного.

Як установлено судами попередніх інстанцій, 17 січня 2005 року між сторонами був укладений договір оренди землі, згідно з умовами якого ОСОБА_6 надала у строкове платне користування належну їй на праві власності земельну ділянку площею 2,72 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва строком на 5 років, який 13 вересня 2006 року був зареєстрований у Сумському РВ Сумської РФ ДП "Центр державного земельного кадастру при Держкомземі України".

Нормативно-грошова оцінка земельної ділянки становила 29 466 грн 74 коп., орендна плата за користування земельною ділянкою у грошовій формі становила 442 грн за рік (1,5 % від даної суми).

Відповідно до п. 11 договору оренди землі обчислення розміру орендної плати за землю здійснюється з урахуванням індексів інфляції. Орендна плата вноситься до 30 числа останнього у звітному році місяця (п. 12 договору).

01 січня 2009 року між сторонами було укладено додатковий договір до вказаного вище договору оренди землі, який був зареєстрований у Сумському РВ Сумської РФ ДП "Центр державного земельного кадастру" 05 жовтня 2010 року.

Відповідно до п. 1.3 додаткового договору, п. 9 договору був викладений в новій редакції, що орендна плата повинна вноситься орендарем у формі натуральної і вона була встановлена у розмірі 1 083 грн 75 коп. за рік, що становить 3 % від нормативно-грошової оцінки земельного паю, яка стала становить 36 125 грн 14 коп.

27 листопада 2013 року відповідач виплатив ОСОБА_6 3 425 грн 78 коп. орендної плати за користування землею за 2011-2013 роки, що підтверджується копіями видаткових касових ордерів.

З урахуванням індексів інфляції та умов укладених між сторонами договору оренди землі та додаткового договору до договору оренди землі орендна плата за користування належною позивачці земельною ділянкою становить: за 2011 рік - 1 133 грн 60 коп. (1 083,75 грн*104,6 %); за 2012 рік - 1 133 грн 60 коп.; за 2013 рік - 1 139 грн 27 коп. (1 133,60 грн*100,5 %).

Відповідно до ч. 3 ст. 10 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.

Згідно зі ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як на підставі доказів сторін.

Статтею 60 ЦПК України передбачено, що кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до ст. ст. 303, 304 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Так, відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються Земельним кодексом України (2768-14) , Цивільним кодексом України (435-15) , Законом України "Про оренду землі" (161-14) , законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про оренду землі" оренда землі це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

Судами установлено, що орендна плата за 2011-2013 роки була сплачена позивачу 27 листопада 2013 року у розмірі 3 425 грн 78 коп. згідно з видатковими касовими ордерами.

Встановивши, що орендна плата за 2013 рік була виплачена своєчасно і у повному обсязі, а за 2011 і за 2012 роки - із порушеннями визначених договором строків, однак у повному обсязі з урахуванням інфляційних збитків та пені, суд першої інстанції дійшов висновку, що факт несвоєчасної сплати орендної плати за спірні періоди не може свідчити про систематичне невиконання стороною договору договірних зобов'язань і не є підставою для розірвання укладеного між сторонами договору оренди, разом з тим залишив поза увагою п. 12 договору оренди землі, відповідно до якого орендна плата вноситься до 30 числа останнього у звітному році місяця, тобто до 30 грудня кожного року дії договору оренди землі, а тому порушенням умов договору слід вважати несвоєчасну сплату орендної плати (несплату певної суми грошових коштів) у строк, передбачений договором оренди землі.

Згідно зі ст. 13 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Відповідно до ч. 1 ст. 32 Закону України "Про оренду землі" на вимогу однієї із сторін договір оренди землі може бути достроково розірваний за рішенням суду в разі невиконання сторонами обов'язків, передбачених статтями 24 і 25 цього Закону та умовами договору, а також на підставах, визначених ЗК України (2768-14) та іншими законами України.

У пункті "д" ч. 1 ст. 141 ЗК України визначено, що підставою для припинення права користування земельною ділянкою є систематична несплата орендної плати.

Аналіз указаних норм дає підстави для висновку, що спірні правовідносини передбачають систематичну несплату орендної плати як підставу для розірвання договору оренди, що узгоджується з правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду України від 12 грудня 2012 року (справа № 6-146цс12).

Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції викладеного не врахував, не з'ясував фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, не надав належного правового обґрунтування та оцінки п. 12 договору оренди землі, не врахував наявність вини відповідача у порушенні зобов'язання щодо сплати орендної плати за 2011-2012 роки та дійшов передчасного висновку про необґрунтованість вимог.

Перевіряючи законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, апеляційний суд на вказані порушення уваги не звернув, належним чином не перевірив доводів апеляційної скарги та помилково залишив рішення суду першої інстанції без змін.

Таким чином, оскільки суди не встановили фактичних обставин справи, від яких залежить її правильне вирішення, ухвалені у справі судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу представника ОСОБА_6 - ОСОБА_7 - задовольнити частково.

Рішення Сумського районного суду Сумської області від 03 грудня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Сумської області від 20 січня 2016 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.