розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до виконавчого комітету Вінницької міської ради, Вінницької міської ради, третя особа - ОСОБА_4, про вчинення дій щодо захисту прав на майно та визнання права власності; за позовом ОСОБА_4 до виконавчого комітету Вінницької міської ради, Вінницької міської ради, ОСОБА_3 про визнання права власності за касаційною скаргою ОСОБА_5 на рішення Ленінського районного суду Вінницької області від 19 вересня 2008 року та ухвалу апеляційного суду Вінницької області від 30 березня 2016 року,

У вересні 2008 року ОСОБА_3 звернувся до суду з вищезазначеним позовом, посилаючись на те, що він є власником земельних ділянок площею 0,500 га; 0,1000 га; 0,1200 га; 0,0581 га розташованих по АДРЕСА_1, цільове призначення яких для будівництва і обслуговування житлового будинку господарських будівель і споруд та ведення садівництва. Для огородження земельних ділянок, які перебувають у його власності, ним побудовано огорожу № 1-7, сарай під літ. "А", навіс під літ. "В", елінг під літ. "В". Зазначеним самочинним будівництвом не порушуються права інших осіб, самочинне будівництво відповідає будівельним нормам та правилам, проте частина земельної ділянки знаходиться у користуванні ОСОБА_4, яка не дає згоду на узаконення будівництва.

З урахуванням зазначеного, просив суд визнати за ним право власності на зазначене самочинне будівництво.

У вересні 2008 року ОСОБА_4 звернулась до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що вона є власником земельної ділянки площею 0,600 га, розташованої по АДРЕСА_2, цільове призначення земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку господарських будівель та споруд. Інша частина земельної ділянки площею 0,1089 га, яка перебуває у її власності має цільове призначення для ведення садівництва. Крім того, у її власності перебуває земельна ділянка площею 126 кв. м. На зазначених земельних ділянках побудовано житловий будинок під літ. "А", прибудову під літ. "А-1", цокольний поверх п/А, мансарда м/А, сарай "В", альтанка "Б", "Г", елінг "Д", огорожа "1-7" підпірна стіна № 8, пірс "ІІ". Зазначеним самочинним будівництвом не порушуються права інших осіб. Зазначала, що між нею та ОСОБА_3 укладено договір оренди земельної ділянки на 5 років.

З урахуванням зазначеного, просила суд визнати за нею право власності на зазначене самочинне будівництво, на житловий будинок, розташований по АДРЕСА_3 під літерою "А" та прибудови під літерою "А-1", загальною площею 807,8 кв. м (житловою площею 351,8 кв. м, підсобною - 456,0 кв. м) у порядку чч. 3, 5 ст. 376 ЦК України.

Рішенням Ленінського районного суду Вінницької області від 19 вересня 2008 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Вінницької області

від 30 березня 2016 року за апеляційною скаргою ОСОБА_5, позов ОСОБА_3 задоволено частково. Визнано за ОСОБА_3 право власності на огорожу № 1-7, сарай під літ. "А", навіс під літ. "В", елінг під літ. "Б", що розташовані по АДРЕСА_1.У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Позов ОСОБА_4 задоволено. Визнано за ОСОБА_4 право власності на житловий будинок, розташований по АДРЕСА_3 під літ. "А" та прибудови під літ. "А-1", загальною площею 807,8 кв. м (житловою площею 351,8 кв. м, підсобною - 456,0 кв. м).

У касаційній скарзі ОСОБА_5, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права й порушення норм процесуального права, просить скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову у позові.

Відповідно до п. 6 розділу ХІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VІІІ "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Задовольняючи частково позов ОСОБА_3 та задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_4, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що самочинне будівництво здійснене на земельній ділянці, що перебуває у їх власності та користуванні і ним не порушуються права інших осіб, воно відповідає державним будівельним нормам та правилам.

Проте погодитись із таким висновками судів не можна.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.

Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають.

Відповідно до чч. 1, 2 ст. 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

Згідно з ч. 5 ст. 376 ЦК України на вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб.

Відповідно до абз. 1 і 4 п. 9 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року № 6 "Про практику застосування судами ст. 376 Цивільного кодексу України (про правовий режим самочинного будівництва)" (v0006740-12) при розгляді справ зазначеної категорії судам слід мати на увазі, що відповідно до ст. 26 Закону "Про основи містобудування" спори з питань містобудування вирішуються радами, інспекціями державного будівельного архітектурного контролю у межах їх повноважень, а також судом відповідно до законодавства. Якщо позивач не звертався до компетентного державного органу із заявою про прийняття об'єкта до експлуатації, суд вирішує спір по суті з урахуванням наведених обставин та вимог закону.

У п. 10 зазначеної постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ судам роз'яснено, що позов про визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно на чужій земельній ділянці може бути пред'явлено до органу державної влади або органу місцевого самоврядування та власника (користувача) земельної ділянки у випадку забудови на земельній ділянці, яка належить до державної чи комунальної власності або фізичній чи юридичній особі.

Крім того, у п. 12 зазначеної постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ судам роз'яснено, що у справах, пов'язаних із самочинним будівництвом нерухомого майна, суди мають враховувати, що за загальним правилом особа, яка здійснила або здійснює таке будівництво, не набуває права власності на нього (ч. 2 ст. 376 ЦК України). Разом із цим власник земельної ділянки набуває право власності на зведені ним будівлі, споруди та інше нерухоме майно (ч. 2 ст. 375 ЦК України), тому на вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудовано на ній, якщо це не порушує права інших осіб (ч. 5 ст. 376 ЦК України). Вирішуючи справу за позовом власника (користувача) земельної ділянки про визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно, суди зобов'язані встановлювати усі обставини справи, зокрема: чи є позивач власником (користувачем) земельної ділянки; чи звертався він до компетентного державного органу про прийняття забудови до експлуатації; чи є законною відмова у такому прийнятті; чи є порушені будівельні норми та правила істотними.

Обґрунтовуючи доводи апеляційної скарги, ОСОБА_5 посилалась на те, на час ухвалення судом рішення спірне будівництво, на яке судом визнано право власності, знаходиться на земельній ділянці, яка відповідно до держаного акту про право власності на земельну ділянку по АДРЕСА_1, виданого на її ім'я, належить їй на праві власності. Вирішуючи заявлені позови, суди не урахували зазначені роз'яснення та вимоги закону і, ухвалюючи судові рішення, вирішили питання про її права та обов'язки, не залучивши її до участі у справі.

Згідно з п. 2 ч. 6 ст. 130 ЦПК України суд вирішує питання про склад осіб, які братимуть участь у справі.

У порушення ст. ст. 212 - 214, 303, 315 ЦПК України суди на зазначені положення закону уваги не звернули, доводів сторін належним чином не перевірили, фактичних обставин справи не з'ясували.

У порушення вимог ч. 4 ст. 60 ЦПК України, відповідно до якої рішення суду не може ґрунтуватись на припущеннях, суди належним чином не перевірили доводи сторін про те, чи є вони є власниками земельних ділянок, на яких здійснено самочинне будівництво і чи не порушуються таким будівництвом права інших осіб, чи надавали власники земельних ділянок згоди на узаконення самочинного будівництва.

Крім того, у силу ст. 186 ЦК України, річ, призначена для обслуговування іншої (головної) речі і пов'язане з нею спільним призначенням, є її приналежністю. Приналежність слідує за головною річчю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Отже, суди, вирішуючи спір, не дали оцінки тому, чи можуть зазначені у позовах підсобні приміщення та інші споруди, зазначені у позові: огорожа, підпорна стіна, альтанка та інші приміщення, окремим об'єктом права власності згідно з положенням ст. ст. 179, 181, 186 та 187 ЦК України.

Враховуючи, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судами не встановлені, судові рішення не відповідають вимогам ст. ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для їх скасування із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.