розглянувши в судовому засіданні справуза позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, третя особа - Південна товарна біржа, про визнання договору купівлі-продажу дійсним за касаційною скаргою ОСОБА_4 на заочне рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 18 лютого 2016 року та ухвалу апеляційного суду Миколаївської області від 10 травня 2016 року,

У грудні 2015 року ОСОБА_3 звернулась до суду з вищевказаним позовом, посилаючись на те, що 4 травня 1998 року за договором купівлі-продажу вона придбала у ОСОБА_4, який є її зятем, 27/100 часток домоволодіння, що знаходиться по АДРЕСА_1. Зазначений договір було укладено на Південній товарній біржі та зареєстровано за № 866. Крім того, цей договір 23 травня 1998 року зареєстровано комунальним підприємством "Миколаївське міжміське бюро технічної інвентаризації" за реєстровим № 5052. З часу укладення зазначеного договору вона постійно проживає у домоволодінні. У серпні 2015 року вона звернулась із заявою до Державної реєстраційної служби Миколаївського міського Управління юстиції Миколаївської області для проведення державної реєстрації права власності своєї частки у зазначеному домоволодінні в державному реєстрі речових прав та їх обтяжень, однак їй було відмовлено у зв'язку з відсутністюнотаріального посвідчення договору купівлі-продажу та наявністюзазначених у технічному паспорті від 25 грудня 2014 року самочинних побудов.

Іншими співвласниками домоволодіння є ОСОБА_4, якому належить 7/25 часток та ОСОБА_5, якій належить 9/20 часток домоволодіння.

ОСОБА_3 зазначала, що між нею та відповідачем виникають непорозуміння та суперечки з приводу користування та утримання домоволодіння, тому просила судвизнати дійсним договір купівлі-продажу, укладений 4 травня 1998 року між нею і ОСОБА_4

Заочним рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 18 лютого 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Миколаївської області від 10 травня 2016 року, позов ОСОБА_3 задоволено. Визнано дійсним договір, оформлений 4 травня 1998 року Південною товарною біржою, відповідно до якого ОСОБА_3 купила у ОСОБА_4 27/100 часток домоволодіння, що знаходиться по АДРЕСА_1.

У касаційній скарзі ОСОБА_4 просить оскаржувані судові рішення скасувати, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову.

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом, чинності.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову ОСОБА_3, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що сторони узгодили усі істотні умови договору та виконали його, відповідач його не оспорював, проте в подальшому відмовився від його нотаріального посвідчення, тому відповідно до ч. 2 ст. 47 ЦК УРСР наявні підстави для визнання спірного договору купівлі-продажу дійсним.

Проте повністю погодитись із такими висновками судів не можна.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.

Зазначеним вимогам судові рішення не відповідають.

Судами попередніх інстанцій установлено, що 4 травня 1998 року між ОСОБА_4, як продавцем, який на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 15 грудня 1997 року був власником 11/20 часток домоволодіння по АДРЕСА_1, та ОСОБА_3, як покупцем, укладено договір купівлі-продажу 27/100 часток зазначеного домоволодіння за 2 тис. грн. Вказаний договір у цей же день зареєстровано на Південній товарній біржі, а 23 травня 1998 року - комунальним підприємством "Миколаївське міжміське бюро технічної інвентаризації".

Відповідно до положень ч. 3 ст. 10 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, надавши докази відповідно до вимог ст. ст. 57- 60 ЦПК України.

Згідно зі ст. 60 ЦПК України доказування не може грунтуватися на припущеннях.

Відповідно до п. 4 Прикінцевих і перехідних положень ЦК України (435-15) 2003 року, що набрав чинності 1 січня 2004 року, цей Кодекс застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності.

Таким чином на спірні правовідносини поширюється дія норм ЦК УРСР (1540-06) 1963 року, чинного на час їх виникнення, що вірно встановлено судом.

У ч. 1 ст. 227 ЦК УРСР передбачено, що договір купівлі-продажу жилого будинку повинен бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією із сторін є громадянин. Недодержання цієї вимоги тягне недійсність договору (ст. 47 цього Кодексу).

Згідно зі ст. 47 ЦК УРСР нотаріальне посвідчення угод обов'язкове лише у випадках, зазначених у законі. Недодержання в цих випадках нотаріальної форми тягне за собою недійсність угоди з наслідками, передбаченими ч. 2 ст. 48 цього Кодексу.

Якщо одна із сторін повністю або частково виконала угоду, що потребує нотаріального посвідчення, а друга сторона ухиляється від нотаріального оформлення угоди, суд вправі за вимогою сторони, яка виконала угоду, визнати угоду дійсною. В цьому разі наступне нотаріальне оформлення угоди не вимагається.

Правило ч. 2 ст. 47 ЦК УРСР про визнання угоди дійсною не може бутизастосоване, якщо сторонами не досягнуто згоди з істотних умов угоди або для укладення її були в наявності передбачені законом обмеження.

У порушення вимог ст. ст. 212 - 214, 303, 315 ЦПК України суди зазначених вимог закону не врахували, не встановили належним чином фактичних обставин справи щодо заявлених вимог,які правовідносини сторін випливають з установлених обставин та яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин, не навели доказів ухилення відповідача від нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу в момент його укладення та під час його виконання, що унеможливлює визнання угоди дійсною на підставі ст. 47 ЦК УРСР та не з'ясували питання за яких умов не був у встановленому законом порядку нотаріальна посвідчений договір, дійшовши передчасного висновку про задоволення позовних вимог.

Також суди не встановили та не зазначили у рішенні обставини, факти та докази, які свідчать про узгодження між сторонами угоди щодо усіх істотних її умов, зокрема щодо об'єкту продажу нерухомості, чи було узгоджено ціну, чи отримав відповідач грошові кошти, оскільки останній зазначає, що 2 тис. грн є предметом договору займу з ОСОБА_3, чому договір не було нотаріально посвідчено тривалий час, чи були в наявності передбачені законом обмеження на укладення такого договору.

За таких обставин, коли фактичні обставини для правильного вирішення справи не встановлені, судові рішення не можуть вважатись законними і обґрунтованими та в силу ст. 338 ЦПК України підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції, під час розгляду якої суду належить урахувати викладене, дати відповідну правову оцінку доводам і запереченням сторін та ухвалити судове рішення відповідно до установлених обставин і вимог закону.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково.

Рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 18 лютого 2016 року та ухвалу апеляційного суду Миколаївської області від 10 травня 2016 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.