Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ
УХВАЛА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
10 листопада 2016 року м. Київ
Колегія суддів судової палати у цивільних справах
Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних
і кримінальних справ у складі:
Ситнік О.М., Леванчука А.О., Ступак О.В.,
розглянувши у попередньому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5, третя особа - Львівський державний нотаріальний архів, про визнання договорів дарування недійсними, за касаційною скаргою представника ОСОБА_4 - ОСОБА_6 на рішення Яворівського районного суду Львівської області від 09 липня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Львівської області від 28 січня 2016 року,
в с т а н о в и л а:
У лютому 2014 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати недійсними договори дарування житлового будинку та земельної ділянки для обслуговування житлового будинку і господарських будівель площею 0,042 га по АДРЕСА_1, укладені 11 жовтня 2005 року між ним та ОСОБА_5 та посвідчені приватним нотаріусом Яворівського районного нотаріального округу Смокорівським А.П., зареєстровані у реєстрі за № № 2236, 2238.
Свої вимоги обґрунтовував тим, що підписуючи договори дарування житлового будинку і земельної ділянки він помилявся щодо обставин, які мають істотне значення. Він, як особа похилого віку, яка за станом здоров'я потребувала стороннього догляду та матеріальної допомоги, перебувала у безпорадному стані, погоджувався на передачу нерухомого майна у власність сім'ї доньки ОСОБА_8 з розрахунком на його довічне утримання.
Укладаючи спірні договори він помилявся щодо правової природи правочину, прав та обов'язків, які виникнуть після його укладення. Він був здивований, коли дізнався від доньки, що він подарував колишньому зятю житловий будинок та земельну ділянку, а не уклав договір довічного утримання.
Рішенням Яворівського районного суду Львівської області від 09 липня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Львівської області від 28 січня 2016 року, у задоволенні позову відмовлено.
У касаційній скарзі представник ОСОБА_4 - ОСОБА_6, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції, ухвалу суду апеляційної інстанції та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.
Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.
У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2014 року.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, законність та обґрунтованість судового рішення в межах касаційного оскарження, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до вимог ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Судами встановлено, що ОСОБА_5 та дочка позивача - ОСОБА_8 з 29 грудня 2001 року по 27 січня 2014 року перебували у шлюбі.
Після укладення шлюбу подружжя проживало у будинку позивача за адресою: АДРЕСА_2. Пізніше через неприязні відносини вони тимчасово проживали у найманій квартирі по АДРЕСА_3, а влітку 2005 року зі згоди позивача ОСОБА_5 та ОСОБА_8 вселилися у житловий будинок по АДРЕСА_1.
На підставі договорів дарування від 11 жовтня 2005 року ОСОБА_5 прийняв у дар від ОСОБА_4 житловий будинок та земельну ділянку для обслуговування житлового будинку і господарських будівель площею 0,042 га по АДРЕСА_1. Договори дарування посвідчені приватним нотаріусом Яворівського районного нотаріального округу Смокорівським А.П., зареєстровані у реєстрі за № № 2236, 2238.
Набувши право власності на житловий будинок та земельну ділянку, ОСОБА_5 розпочав будівництво нового житлового будинку, а також провів реконструкцію існуючої господарської будівлі під магазин продовольчих товарів. Після завершення реконструкції у даному приміщенні почала займатися підприємницькою діяльністю донька позивача та колишня дружина відповідача - ОСОБА_8
Після розірвання шлюбу, ОСОБА_8 у вересні 2013 року звернулася до суду з позовом про поділ майна подружжя, де предметом позову є незавершене будівництво житлового будинку та приміщення магазину по АДРЕСА_1.
На даний час провадження у справі зупинено до вирішення даної справи.
Відповідно до вимог ст. ст. 717, 718, 719 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає другій стороні (обдарованому) безоплатно майно (дарунок) у власність. Предметом договору дарування можуть бути нерухомі речі. Договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.
Згідно з ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання у момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першої-третьої, п'ятої та шостої ст. 203 цього Кодексу, зокрема зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Звертаючись до суду з позовом про визнання недійсними договорів дарування в уточненнях до позовної заяви, позивач зазначав, що укладаючи зазначені договори він вважав, що укладає договори довічного утримування, тобто помилявся щодо обставин, які мають істотне значення, а саме щодо юридичної природи правочину.
Згідно з ч. 1 ст. 229 ЦК України, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.
У п. 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 (v0009700-09) "Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсним" роз'яснено, що правочин, вчинений під впливом помилки, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК України) мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.
Відмовляючи у позові, суди правильно врахували, що з досліджених судами оспорюваних договорів вбачається, що позивач уклав з відповідачем саме договори дарування, а не договір довічного утримання. З часу укладення оспорюваних договорів до часу звернення до суду з позовом минуло більше восьми років, на набутій земельній ділянці відповідачем проводилися будівельні роботи, у провадженні суду перебували цивільні справи про розірвання шлюбу між відповідачем та донькою позивача, про поділ між ними спільного майна, тому метою пред'явлення даного позову могло бути намагання позивача допомогти своїй дочці у цивільній справі щодо поділу майна подружжя. На момент укладення оспорюваних договорів ОСОБА_4, 1949 року народження (а. с. 7), було 56 років, тому посилання позивача на його вік, а також зловживання спиртними напоями у спірний період, не можуть бути взяті судом до уваги.
Крім того, позивач знав і усвідомлював правову природу правочину у вигляді договору дарування, оскільки 19 грудня 2002 року був стороною аналогічних договорів дарування, за якими у його власність перейшли житловий будинок та земельна ділянка, які він менш ніж за три роки відчужив за оспорюваними договорами дарування на користь відповідача, який на час укладання цих договорів був чоловіком доньки позивача, фактично проживав у спірному будинку.
Суди обґрунтовано відмовили у позові, оскільки в силу вимог ст. ст. 10, 60 ЦПК України позивачем не доведено, що під час укладення оспорюваних договорів дарування він помилявся щодо обставин, що мають істотне значення. Доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів, на правильність висновків судів вони не впливають та їх не спростовують.
Згідно ст. 337 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалені з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Судами першої й апеляційної інстанцій при розгляді справи дотримано вимоги закону, у зв'язку з чим колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу відхилити, а судові рішення залишити без змін.
Керуючись статтями 332, 336, 337 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ
у х в а л и л а:
Касаційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_6 відхилити.
Рішення Яворівського районного суду Львівської області від 09 липня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Львівської області від 28 січня 2016 року залишити без змін.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Колегія суддів:
Ситнік О.М.
Леванчук А.О.
Ступак О.В.