розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційний банк "ПриватБанк" до ОСОБА_3, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_4, про стягнення заборгованості за касаційною скаргою ОСОБА_3, поданою його представником ОСОБА_5, на рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 24 лютого 2015 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 вересня 2015 року,

У грудні 2014 року ПАТ КБ "ПриватБанк" звернувся з позовом до ОСОБА_3, в якому просив стягнути заборгованість за кредитним договором у розмірі 83 090,32 доларів США, що складає 1 159 109,96 грн.

У обґрунтування своїх позовних вимог позивач посилався на те, що 6 грудня 2006 року між банком та ОСОБА_4 був укладений кредитний договір № DND0AE00006151, на підставі якого банк надав останньому кредит у розмірі 28 134,75 доларів США зі сплатою 12% річних за користування кредитом на суму залишку заборгованості за кредитом на строк до 6 грудня 2011 року.

У забезпечення виконання зобов'язань за цим кредитним договором між банком та ОСОБА_3 укладено договір поруки, за яким останній поручався перед банком за виконання позичальником своїх зобов'язань. За умовами договору поруки порука припиняється після закінчення 5 років з дня настання терміну повернення кредиту за кредитним договором.

Оскільки боржник ОСОБА_4 не виконує умови договору та несвоєчасно сплачує кредит і відсотки за користування ним, станом на 6 листопада 2014 року виникла заборгованість у сумі 83 090,32 доларів США, яка складається із: заборгованості за кредитом у розмірі 17 718,87 доларів США, заборгованості за процентами за користування кредитом у розмірі 23 227,70 доларів США, заборгованості з комісії за користування кредитом у розмірі 1 120,22 доларів США, пені за несвоєчасне виконання зобов'язань за договором у розмірі 41 023,53 доларів США. Зазначену суму позивач просить стягнути з відповідача.

Рішенням Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 24 лютого 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 вересня 2015 року, позов задоволено частково.

Стягнено з ОСОБА_3 на користь ПАТ КБ "ПриватБанк" заборгованість за кредитним договором в сумі 47 066,79 доларів США.

У іншій частині позовних вимог відмовлено.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 24 лютого 2015 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 вересня 2015 року, мотивуючи свою вимогу порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Відповідно до пункту 6 розділу XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах його повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду у складі, визначеному цим Законом, та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом, у складі, визначеному цим Законом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню.

Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судами встановлено, що 6 грудня 2006 року між банком та ОСОБА_4 укладено кредитний договір, за умовами якого ОСОБА_4 отримав кредит на суму 23 500 доларів США на строк до 6 грудня 2011 року.

У забезпечення виконання зобов'язання між банком та ОСОБА_3 укладено договір поруки.

За умовами договору поруки поручитель у випадку невиконання боржником зобов'язань за кредитним договором відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник.

За п. 11 договору поруки він діє до повного виконання зобов'язань за кредитним договором. Відповідно до п. 12 договору порука припиняється після закінчення 5 років з дня настання терміну повернення кредиту за кредитним договором.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції, з яким погодився і апеляційний суд, виходив з того, що відповідач як поручитель повинен виконати зобов'язання, взяті за договором поруки, в сумі 83 090,32 доларів США, яка складається із: заборгованості за кредитом у розмірі 17 718,87 доларів США, заборгованості за процентами за користування кредитом у розмірі 23 227,70 доларів США, заборгованості з комісії за користуванням кредитом у розмірі 1 120,22 доларів США, пені за несвоєчасне виконання зобов'язань за договором у розмірі 41 023,53 доларів США. Суд відхилив заяву відповідача про застосування наслідків спливу позовної давності, пославшись на умови договору поруки, за якими вона припиняється після закінчення 5 років з дня настання терміну повернення кредиту за кредитним договором. При цьому суд зменшив на підставі ч. 3 ст. 551 ЦК України пеню до 5 000 доларів США, оскільки пеня нарахована у значно більшому розмірі по відношенню до загальної суми заборгованості.

Проте висновки суду є передчасними.

Так, за змістом частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки.

Якщо умовами кредитного договору передбачені окремі самостійні зобов'язання боржника про повернення боргу щомісяця частинами та встановлено самостійну відповідальність боржника за невиконання цього обов'язку, то у разі неналежного виконання позичальником цих зобов'язань позовна давність за вимогами кредитора про повернення заборгованих коштів повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу.

Оскільки відповідно до статті 554 ЦК України поручитель відповідає перед кредитором у тому самому обсязі, що й боржник, то зазначені правила (з урахуванням положень частини четвертої статті 559 ЦК України) повинні застосовуватись і до поручителя.

Таким чином, слід дійти висновку про те, що у разі неналежного виконання боржником зобов'язань за кредитним договором, передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України строк пред'явлення кредитором вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких згідно з умовами договору визначено періодичними платежами, повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу.

Отже, за договором поруки відповідальність поручителя наступає з наступного дня за датою платежу, яка передбачена кредитним договором, тому з часу несплати кожного з платежів відповідно до статті 261 ЦК України починається перебіг позовної давності для вимог до боржника та обрахування встановленого частиною четвертою статті 559 ЦК України строку для пред'явлення вимог до поручителя.

У разі пред'явлення банком вимог до поручителя після закінчення строку, встановленого у договорі поруки, після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов'язання в силу положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов'язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку.

Проте, ухвалюючи рішення про задоволення позову до поручителя, суд першої інстанції не встановив, а із розрахунків, наданих кредитором до суду, неможливо встановили, коли боржник припинив виконувати обов'язки з погашення кредиту, які дії, передбачені умовами п.2.3.3 договору, вчинені банком, та не встановив, коли у банка виникло право на звернення з вимогою до поручителя.

При цьому судом не взято до уваги, що порука - це строкове зобов'язання, і незалежно від того, встановлений строк її дії договором чи законом, його сплив припиняє суб'єктивне право кредитора.

Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК України).

Разом з тим із настанням певної події, яка має юридичне значення, законодавець пов'язує термін, який визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (статті 251, 252 ЦК України).

Аналіз ст. 559 ЦК України дає підстави для висновку про те, що строк дії поруки (будь-який із зазначених у частині четвертій статті 559 ЦК України) не є строком захисту порушеного права, а є строком існування суб'єктивного права кредитора й суб'єктивного обов'язку поручителя, після закінчення якого вони припиняються.

Це означає, що зі збігом цього строку (який є преклюзивним) жодних дій щодо реалізації свого права за договором поруки, у тому числі застосування судових заходів захисту свого права (шляхом пред'явлення позову), кредитор вчиняти не може (правові висновки, викладені Судовою палатою у цивільних справах Верховного Суду України в постанові № 6-53 цс14 від 17 вересня 2014 року).

Апеляційний суд, переглядаючи справу в апеляційному порядку, на зазначене уваги не звернув, у порушення ст. ст. 212- 214, 316 ЦПК України, доводи апеляційної скарги належним чином не перевірив, не усунув допущене місцевим судом неправильне застосування норм матеріального права і передчасно залишив без змін рішення суду першої інстанції.

Враховуючи те, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судом не встановлені, судові рішення не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для їх скасування з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити.

Рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 24 лютого 2015 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 вересня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.