розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" до ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення, за касаційною скаргою ОСОБА_4, який діє в інтересах ОСОБА_3, на рішення апеляційного суду Вінницької області від 16 вересня 2015 року,

Публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк") звернулось до суду з позовом до ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення.

Позовні вимоги мотивовано тим, що ОСОБА_3 неналежно виконував взяті на себе зобов'язання за кредитним договором, укладеним 07 листопада 2005 року між ним та ПАТ КБ "ПриватБанк" за № НОМЕР_1. Зазначало, що станом на 10 квітня 2013 року у відповідача утворилась заборгованість за кредитним договором на загальну суму 14051,77 дол. США, що еквівалентно 112 273 грн 64 коп. На забезпечення виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором ОСОБА_3 передав в іпотеку нерухоме майно, а саме: квартиру № АДРЕСА_1.

Позивач також зазначав, що боржнику та іпотекодавцю направлялись вимоги добровільно звільнити квартиру.

Враховуючи вищевикладене, позивач просив звернути стягнення на предмет іпотеки, а саме: квартиру № АДРЕСА_1, та виселити відповідача з цієї квартири.

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 06 травня 2015 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Вінницької області від 16 вересня 2015 року рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 06 травня 2015 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено.

У рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 07 листопада 2005 року № НОМЕР_1 у розмірі 8 371,77 дол. США, що за курсом НБУ від 16 вересня 2015 року складало 184 163 грн 58 коп. звернуто стягнення на квартиру, загальною площею 57,70 кв. м, житловою площею 37,70 кв. м, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, шляхом продажу вказаного предмета іпотеки ПАТ КБ "ПриватБанк" з укладанням від імені відповідача договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, з реєстрацією правочину купівлі-продажу предмета іпотеки у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форми власності та підпорядкування, з можливістю здійснення ПАТ КБ "ПриватБанк" усіх передбачених нормативно-правовими актами дій, необхідних для продажу предмета іпотеки, з визначенням початкової ціни предмета іпотеки в розмірі 335 295 грн.

Виселено ОСОБА_3 без надання іншого житлового приміщення з квартири за адресою: АДРЕСА_1.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

У касаційній скарзі ОСОБА_4, який діє в інтересах ОСОБА_3, просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції, обґрунтовуючи свої доводи порушенням судом норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам закону рішення суду апеляційної інстанції не відповідає.

Судами встановлено, що 07 листопада 2005 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір № НОМЕР_1, відповідно до умов якого банк надав позичальнику кредит у сумі 32500 дол. США зі сплатою 12,72 % річних терміном до 05 листопада 2015 року.

З метою забезпечення виконання вказаного кредитного договору 07 листопада 2005 року між банком та ОСОБА_3 було укладено іпотечний договір № НОМЕР_1, відповідно до умов якого предметом іпотеки є нерухоме майно: АДРЕСА_2, загальною площею 57,70 кв. м, житловою площею 37,70 кв. м, що знаходиться АДРЕСА_1. Вказана квартира належить ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу квартири.

Установлено, що ОСОБА_3 належним чином не виконував взяті на себе зобов'язання, внаслідок чого у нього станом на 16 вересня 2015 року утворилась заборгованість у розмірі 8 371,77 дол. США.

Згідно із ч. 3 ст. 33 Закону України "Про іпотеку" звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду здійснюється з урахуванням положень ст. 39 Закону України "Про іпотеку".

Відповідно до частин першої, другої ст. 39 цього Закону в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення.

Проте частиною третьою ст. 39 цього Закону передбачено, що суд вправі відмовити у задоволенні позову іпотекодержателя про дострокове звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо допущене боржником або іпотекодавцем, якщо він є відмінним від боржника, порушення основного зобов'язання чи іпотечного договору не завдає збитків іпотекодержателю і не змінює обсяг його прав.

Отже, законодавством не передбачено такої підстави для відмови в задоволенні позову про звернення стягнення на предмет іпотеки, як неспівмірність заборгованості за основним зобов'язанням з вартістю майна, переданого в іпотеку в рахунок забезпечення належного його виконання, а тому доводи касаційної скарги в цій частині підлягають відхиленню.

Зазначене положення може враховуватися лише в разі, якщо порушенням основного зобов'язання іпотекодержателю не завдано збитків.

Отже вирішуючи спір в частині позовних вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу на прилюдних торгах, апеляційний суд, повно та всебічно дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку в силу вимог ст. ст. 10, 60, 212 ЦПК України, дійшов обґрунтованого висновку про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення вказаної заборгованості з дотриманням вимог Закону України "Про іпотеку" (898-15) за початковою ціною, що становить 335 295 грн, визначеною суб'єктом оціночної діяльності, що узгоджується із вимогами ст. ст. 38, 39 Закону України "Про іпотеку".

Разом з тим не можна погодитись із висновком суду в частині задоволення позову про виселення виходячи з наступного.

Частиною першою ст. 40 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку жилий будинок чи жиле приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.

Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного жилого приміщення, є стаття 109 ЖК УРСР, у частині першій якої передбачені підстави виселення.

За змістом ч. 2 ст. 40 Закону України "Про іпотеку" та ч. 3 ст. 109 ЖК УРСР після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку жилий будинок чи жиле приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити жилий будинок чи жиле приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють жилий будинок або жиле приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Проте, при виселенні в судовому порядку з іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту і забезпеченого іпотекою цього житла, відсутність постійного жилого приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови в задоволенні позову про виселення.

Саме таку правову позицію висловив Верховний Суд України у постанові від 03 лютого 2016 року в справі № 6-1449цс15, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для судів.

Проте апеляційний суд, ухвалюючи рішення, на вищевикладені вимоги закону уваги не звернув та дійшов передчасного висновку щодо можливості виселення відповідача із зазначеної квартири.

Враховуючи, що судом апеляційної інстанції при ухваленні рішення в частині не встановлені фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, були порушені норми матеріального та процесуального права, таке рішення в частині не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для його скасування з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.