Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ
УХВАЛА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
09 листопада 2016 року м. Київ
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:
головуючого Червинської М.Є., суддів: Завгородньої І.М., Мазур Л.М., Коротуна В.М., Писаної Т.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7, треті особи: ОСОБА_8, ОСОБА_9, комунальне підприємство "ЖЕК-10" Чернігівської міської ради, про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, за касаційною скаргою ОСОБА_7 на рішення апеляційного суду Чернігівської області від 30 травня 2016 року,
в с т а н о в и л а:
У грудні 2014 року ОСОБА_6 звернулася до суду з вищевказаним позовом, посилаючись на те, що в 1991 році вона на підставі ордера разом з батьком ОСОБА_7 та матір'ю ОСОБА_8 вселилася у квартиру АДРЕСА_1 У 2003 році батьки розірвали шлюб. Зазначала, що з 2005 року її батько ОСОБА_7 не проживає у спірній квартирі без поважних причин, витрат по утриманню квартири не несе, комунальні послуги не сплачує, тому, посилаючись на положення ст. ст. 71, 72 ЖК України, просила визнати відповідача таким, що втратив право користування вказаною квартирою.
Рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 31 березня 2016 року в задоволенні позову відмовлено.
Рішенням апеляційного суду Чернігівської області від 30 травня 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано і ухвалено нове рішення про задоволення позову.
Визнано ОСОБА_7 таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_1
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
У касаційній скарзі ОСОБА_7, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить вказане рішення апеляційного суду скасувати і залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.
У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.
Вивчивши матеріали цивільної справи, доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Згідно зі ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_7 страждає соматичним захворюванням, яке систематично загострюється, є інвалідом третьої групи, а тому з метою уникнення сварок з колишньою дружиною та донькою вимушено, не маючи іншого житла, з поважних причин не проживає у спірній квартирі.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухваливши нове рішення про задоволення позову, апеляційний суд виходив із того, що відповідач з 2009 року не проживає у спірному житловому приміщенні, ним не цікавиться, не сплачує комунальні послуги, наміру та бажання проживати у ньому не виявив.
Колегія суддів суду касаційної інстанції не може повністю погодитися з такими висновками апеляційного суду з огляду на наступне.
Судами встановлено, що з 16 травня 1987 року по 26 листопада 2003 року ОСОБА_7 та ОСОБА_8 перебували у зареєстрованому шлюбі (а. с. 9, 13). Позивач ОСОБА_6 є донькою ОСОБА_7 та ОСОБА_8
Як вбачається з копії особового рахунку № НОМЕР_1 виданого КП "ЖЕК-10" м. Чернігова, з 14 січня 1992 року у квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані ОСОБА_7 як наймач, ОСОБА_8, ОСОБА_6, а з 30 серпня 2005 року - ОСОБА_9( а. с. 41),
Квартира належить до державного житлового фонду відповідно до ордера від 04 листопада 1991 року № 1045.
У 2009 році відповідач ОСОБА_7 звертався до суду з позовом про визнання ОСОБА_6, ОСОБА_8 такими, що втратили право користування спірною квартирою. Рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 08 жовтня 2009 року, яке залишено без змін ухвалою апеляційного суду Чернігівської області від 30 листопада 2009 року, у задоволенні позову ОСОБА_7 було відмовлено.
Після рішення суду у 2009 році у спірну квартиру вселилися позивач ОСОБА_6 разом із матір'ю ОСОБА_8, проти чого не заперечував відповідач, та стали в ній постійно проживати.
Судом встановлено, що ОСОБА_7 в 2009 році добровільно залишив квартиру, оскільки між ним, колишньою дружиною та донькою склалися неприязні стосунки, що було причиною їх неодноразових звернень до правоохоронних органів (а. с. 12).
10 квітня 2014 року ОСОБА_7 встановлена третя група інвалідності, він страждає хронічним соматичним захворюванням, яке систематично загострюється та потребує стаціонарного лікування.
В запереченнях на позовну заяву ОСОБА_7 посилається на те, що іншого постійного житла він немає та тимчасово проживає у своєї знайомої, яка йому допомагає.
Згідно зі ст. 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Відповідно до ч. 4 ст. 9 ЖК УРСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше, як з підстав і в порядку, передбачених законом.
За змістом ст. ст. 71, 72 ЖК УРСР наймач або члени його сім'ї можуть бути визнані судом такими, що втратили право користування жилою площею, зокрема, коли вони в ньому не проживають без поважних причин понад шість місяців. Якщо наймач або члени його сім'ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймачем, а в разі спору - судом.
У п. п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року № 2 "Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України" (v0002700-85) (із подальшими змінами та доповненнями) роз'яснено, що у справах про визнання наймача або члена його сім'ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (ст. 71 ЖК УРСР), необхідно з'ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. Наймачеві або членові його сім'ї, який був відсутнім понад встановлений законом строк без поважних причин, суд вправі з цих мотивів відмовити в позові про захист порушеного права (вселення, обмін, поділ жилого приміщення тощо).
Задовольняючи позовні вимоги, апеляційний суд посилався на те, що згідно з виписками № № 1504, 3495 Чернігівської міської лікарні № 2 та із медичною карткою амбулаторного (стаціонарного) хворого ОСОБА_7, останній зазначав місцем свого проживання квартиру АДРЕСА_1
Однак апеляційним судом не враховано, що предметом спору є визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням з підстав наведених у ст. 71 ЖК УРСР, а не 107 цього кодексу.
Крім того, висновки апеляційного суду стосовно поважності причин непроживання відповідача у спірному жилому приміщенні є суперечливим, оскільки судом встановлено, що між сторонами склалися неприязні стосунки, виникали постійні сварки, відповідач є інвалідом третьої групи та страждає хронічним соматичним захворюванням, добровільно залишив квартиру, щоб створити сприятливі умови для проживання доньки з матір'ю.
Наведений у ст. 71 ЖК УРСР перелік випадків збереження жилого приміщення за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім`ї не є вичерпним.
Поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначаються судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи та правил ст. 212 ЦПК України щодо оцінки доказів.
Суд апеляційної інстанції відповідно до наведених норм матеріального та процесуального права, встановивши, що причини відсутності відповідача за місцем проживання є поважними, дійшов помилкового висновку про відсутність підстав для визнання його таким, що втратив право користування житловим приміщенням.
З огляду на викладене, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає вимогам ст. 212 ЦПК України та ухвалене згідно із законом.
Відповідно до ст. 339 ЦПК України, установивши, що апеляційним судом було скасовано судове рішення, ухвалене згідно із законом, суд касаційної інстанції скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції.
Керуючись ст. ст. 336, 339 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ
у х в а л и л а:
Касаційну скаргу ОСОБА_7 задовольнити.
Рішення апеляційного суду Чернігівської області від 30 травня 2016 року скасувати.
Рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 31 березня 2016 рокузалишити в силі.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Головуючий
Судді:
М.Є. Червинська
І.М. Завгородня
В.М. Коротун
Л.М. Мазур
Т.О. Писана