розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, Харківської міської ради про встановлення факту постійного проживання зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення апеляційного суду Харківської області від 14 березня 2016 року,

У червні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, який уточнив в процесі розгляду справи, та остаточно просив встановити факт постійного проживання ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, за адресою: АДРЕСА_1, на час відкриття спадщини після смерті ОСОБА_5, померлої ІНФОРМАЦІЯ_5 року; зобов'язати ОСОБА_4 надати письмову заяву про згоду на прийняття спадщини ОСОБА_3

На обґрунтування позовних вимог посилався на те, що ІНФОРМАЦІЯ_6 року померла його баба ОСОБА_5, яка проживала за вказаною вище адресою, і спадкоємцем першої черги якої за законом є її донька - його мати ОСОБА_4, проте згідно заповіту від 07 березня 1997 року ОСОБА_5 все своє майно заповідала йому.

Позивач зазначив, що він постійно проживав разом з бабою за вказаною адресою, в тому числі і на час відкриття спадщини, та вважав, що прийняв спадщину, тому до нотаріальної контори своєчасно не звернувся. ОСОБА_4 також прийняла спадщину своєї матері, оскільки весь час постійно проживала із спадкодавцем.

Вказавши, що у 2006 році він звернувся за оформленням спадщини до Восьмої харківської державної контори, проте отримав відмову у видачі свідоцтва про право на спадщину у зв'язку з пропуском строку для прийняття спадщини, ОСОБА_3 просив задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 23 грудня 2015 року позов задоволено частково.

Встановлено факт постійного проживання ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, за адресою: АДРЕСА_1 на час відкриття спадщини ОСОБА_5, померлої ІНФОРМАЦІЯ_5 року.

В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Харківської області від 14 березня 2016 року апеляційну скаргу Харківської міської ради задоволено частково, рішення Київського районного суду м. Харкова від 23 грудня 2015 року змінено та скасовано в частині встановлення факту постійного проживання ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, за адресою: АДРЕСА_1 на час відкриття спадщини ОСОБА_5, померлої ІНФОРМАЦІЯ_5 року.

В іншій частині рішення суду залишено без змін.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

У касаційній скарзі ОСОБА_3, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Відповідно до п. 6 розд. ХІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги та заперечення Харківської міської ради Харківської області на неї, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Суд першої інстанції, частково задовольняючи позов, врахував покази свідків, відповідь Восьмої харківської державної нотаріальної контори від 13 листопада 2015 року № 4464/01-16 про відсутність заведеної спадкової справи після смерті ОСОБА_5, відповідь Комунального підприємства "Жилкомсервіс" (далі - КП "Жилкомсервіс") від 15 квітня 2015 року № 7522/2/07-05 та копію паспорта ОСОБА_3 з відміткою про реєстрацію за вказаною вище адресою з 18 серпня 1999 року по 12 квітня 2006 року, дійшовши висновку про доведеність факту постійного проживання ОСОБА_3 та ОСОБА_5 на час відкриття спадщини.

Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення місцевого суду в частині задоволення позову, врахував, що спірна комунальна квартира, у якій були зареєстровані ОСОБА_5, ОСОБА_4 та ОСОБА_3, мала один номер, проте складалася з двох самостійних кімнат, правовий режим яких був різним; померла ОСОБА_5 проживала та була зареєстрована в кімнаті площею 24,0 кв. м одна, яку вона в подальшому приватизувала та мала свій особистий рахунок, в той час як ОСОБА_4 та ОСОБА_3 проживали та були зареєстровані в кімнаті площею 19,2 кв. м, яку вони не приватизували та також мали свій особистий рахунок, у зв'язку із чим суд дійшов висновку про відсутність підстав вважати, що ОСОБА_3 постійно проживав у приватизованій кімнаті ОСОБА_5 однією сім'єю.

Згідно зі ст. ст. 213, 214 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувались вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Колегія суддів суду касаційної інстанції вважає, що зазначеним вимогам рішення суду апеляційної інстанції не відповідає з наступних підстав.

Судами попередніх інстанцій установлено та підтверджується матеріалами справи, що квартира АДРЕСА_2 є комунальною, готельного типу, складається з двох кімнат площею 24, 0 кв. м та 19, 2 кв. м і має 2 особових рахунки.

Із свідоцтва про право власності на житло від 13 грудня 1994 року реєстраційний номер 2-94-50057 вбачається, що приватизовано приміщення квартири № 5 у будинку готельного типу (а. с. 121).

Із довідок КП "Жилкомсервіс" від 28 листопада 2008 року, 15 квітня 2015 року вбачається, що у кімнаті площею 24, 0 кв. м з 10 жовтня 1986 року по день смерті, до ІНФОРМАЦІЯ_5 року, була зареєстрована ОСОБА_5, а в кімнаті площею 19, 2 кв. м - ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_3, та ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2 (а. с. 11, 55).

Згідно із заповітом від 07 березня 1997 року ОСОБА_5 заповідала ОСОБА_3 все своє майно, що буде їй належати на час смерті, в тому числі і кімнату квартири АДРЕСА_3

З відповіді Восьмої харківської державної нотаріальної контори від 13 листопада 2015 року № 4464/01-16 вбачається, що за даними архівних документів, що знаходяться на зберіганні у справах Восьмої харківської державної нотаріальної контори після смерті ОСОБА_5 спадкова справа не заводилася, з заявами про прийняття спадщини або відмову від прийняття спадщини ніхто із спадкоємців не звертався, свідоцтва про право на спадщину не видавалися (а. с. 49).

Відповідно до довідки КП "Жилкомсервіс" від 16 травня 2006 року № 1501, станом на ІНФОРМАЦІЯ_5 року за адресою: АДРЕСА_1 була зареєстрована ОСОБА_5, а відповідно до довідки КП "Жилкомсервіс" від 28 листопада 2008 року № 1529, з 18 серпня 1999 року по 12 квітня 2006 року ОСОБА_3 проживав та був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_3, разом зі своєю матір'ю ОСОБА_4

З копії паспорта ОСОБА_3 серії НОМЕР_1, виданого Київським РВ ХМУ УМВС України в Харківській області 04 серпня 1999 року, також вбачається, що позивач був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_3 з 18 серпня 1999 року по 12 квітня 2006 року.

Статтею 1268 ЦК України передбачено, що спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.

Частиною 1 статті 1269 ЦК України передбачено, що спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини.

Відповідно до ч. 1 ст. 1270 ЦК України для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який припиняється з часу відкриття спадщини.

Згідно із роз'ясненнями, викладеними у п. 23 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року № 7 "Про судову практику у справах про спадкування" (v0007700-08) , якщо постійне проживання особи зі спадкодавцем на час відкриття спадщини не підтверджено відповідними документами, у зв'язку із чим нотаріус відмовив особі в оформленні спадщини, спадкоємець має право звернутися в суд із заявою про встановлення факту постійного проживання зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, а не про встановлення факту прийняття спадщини.

Зважаючи на вищевикладене, колегія суддів суду касаційної інстанції вважає, що суд першої інстанції належним чином оцінив покази свідків ОСОБА_6 та ОСОБА_7, які підтвердили, що позивач дійсно на час смерті ОСОБА_5 постійно проживав разом із нею за адресою: АДРЕСА_1, а також і надалі проживає за вказаною адресою, за якою знаходяться його особисті речі, у зв'язку із чим дійшов обґрунтованого висновку про доведеність факту постійного проживання ОСОБА_3 з ОСОБА_5 на час відкриття спадщини.

Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення місцевого суду в частині задоволення позову, при дослідженні доказів у справі, які були досліджені місцевим судом з додержанням норм матеріального та процесуального права, вдався до їх переоцінки, дійшовши помилкового висновку про відсутність правових підстав вважати, що ОСОБА_3 постійно проживав у приватизованій кімнаті ОСОБА_5 однією сім'єю.

Колегія суддів дійшла висновку, що під час встановлення фактичних обставин справи судом першої інстанції дотримані норми процесуального права, рішення суду відповідає вимогам матеріального права, а тому скасовано апеляційним судом помилково.

Відповідно до положень ст. 339 ЦПК України, установивши, що апеляційним судом скасовано судове рішення, ухвалене згідно із законом, суд касаційної інстанції скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції.

Згідно з п. 8 ч. 1 ст. 345 ЦПК України в ухвалі суду касаційної інстанції зазначаються наслідки розгляду касаційної скарги, які формулюються у резолютивній частині із зазначенням висновку суду касаційної інстанції, розподілу судових витрат, строку і порядку набрання ухвалою законної сили чи її оскарження.

Відповідно до пп. 2 п. 1 ч. 2 ст. 4 Закону України "Про судовий збір" (в редакції, чинній на момент подання позовної заяви) за подання до суду позовної заяви немайнового характеру ставка судового збору становить 0,2 розміру мінімальної заробітної плати.

Відповідно до розмірів ставок судового збору, встановлених ст. 4 Закону України "Про судовий збір" (в редакції, чинній на час подання касаційної скарги), ставка судового збору за подачу касаційної скарги на рішення суду складає 120 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги.

Звертаючись до суду з позовною заявою позивач заявив дві вимоги немайнового характеру, у зв'язку із чим мав сплатити судовий збір у розмірі 584 грн 64 коп., однак згідно з квитанцією № 15912494 від 04 квітня 2016 року, сплатив 661 грн 44 коп.

Враховуючи, що касаційну скаргу ОСОБА_3 задоволено, рішення апеляційного суду Харківської області від 14 березня 2016 року скасовано, а рішення Київського районного суду м. Харкова від 23 грудня 2015 року залишено в силі, то колегія суддів, керуючись положеннями п. 8 ч. 1 ст. 345 та ст. 88 ЦПК України, дійшла висновку про стягнення з кожного з відповідачів - ОСОБА_4 та Харківської міської ради, по 292 грн 32 коп. судового збору, сплаченого за подання касаційної скарги.

Зважаючи на вищевикладене та керуючись ст. ст. 336, 339, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргуОСОБА_3 задовольнити.

Рішення апеляційного суду Харківської області від 14 березня 2016 року скасувати, а рішення Київського районного суду м. Харкова від 23 грудня 2015 року залишити в силі.