розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про стягнення заборгованості за договором позики, звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на заочне рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 29 жовтня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Харківської області від 05 травня 2016 року,

в с т а н о в и л а:

У липні 2014 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, який уточнив в процесі розгляду справи, та остаточно просив:

- стягнути солідарно з ОСОБА_4 та ОСОБА_5 заборгованість, яка утворилась станом на 19 березня 2015 року за договором позики від 05 червня 2009 року, в редакції додаткових договорів від 07 жовтня 2009 року № 1 та від 05 квітня 2011 року № 2, у вигляді неповернутої частини позики у розмірі 22 400 доларів США, процентів за користування коштами у розмірі 7 796 доларів США та 3 % річних у сумі 1 974 доларів США, що разом становить 32 170 доларів США, а також неустойку у розмірі 730 000 грн.

- в рахунок задоволення вимог позивача до ОСОБА_4 за вказаним договором позики, звернути стягнення на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 25,3 кв. м, житловою площею - 12,8 кв. м, із застосуванням ст. 38 Закону України "Про іпотеку" процедури продажу шляхом надання іпотекодержателю права на продаж предмета іпотеки будь-якій третій особі - покупцю на його власний розсуд за ціною, встановленою на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності або незалежним експертом на стадії оцінки майна на момент продажу;

- передати предмет іпотеки в управління позивача на період до його реалізації за визначеною ст. 38 Закону України "Про іпотеку" процедурою продажу;

- виселити ОСОБА_4 з іпотечного майна.

На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_3 посилався на те, що всього за умовами договору позики від 05 червня 2009 року, в редакції додаткового договору від 07 жовтня 2009 року № 1 та додаткового договору від 05 квітня 2011 року № 2, він надав ОСОБА_4 у борг грошові кошти у розмірі 38 591,00 доларів США, які остання зобов'язалася повернути у визначені умовами п. 1 договору позики порядку та строки частинами (з розстроченням), а саме: не пізніше 07 квітня 2011 року - 13 791,00 доларів США, не пізніше 07 числа кожного місяця по 400,00 доларів США, та не пізніше 07 квітня 2012 року - 20 400,00 доларів США.

У забезпечення виконання боржником своїх зобов'язань за вказаним договором позики, цього ж дня (05 червня 2009 року) між позивачем та ОСОБА_4 було укладено договір про задоволення вимог іпотекодержателя, а 07 жовтня 2009 року додатковий договір №1 до вказаного договору, за умовами якого відповідач ОСОБА_4 передала ОСОБА_3 в іпотеку однокімнатну квартиру АДРЕСА_1. Крім того 15 квітня 2011 року між позивачем та ОСОБА_5 було укладено договір поруки.

Посилаючись на неналежне виконання відповідачами своїх зобов'язань за умовами договору позики, у зв'язку із чим станом на 19 березня 2015 року утворилась заборгованість, ОСОБА_3 просив задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

Заочним рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 29 жовтня 2015 року позов задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 заборгованість за договором позики від 05 червня 2009 року за реєстровим № 2320, в редакції відповідно до додаткового договору від 07 жовтня 2009 року № 1 за реєстровим № 3773 та додатковим договором від 05 квітня 2011 року № 2 за реєстровим № 792, у вигляді неповернутої частини позичених коштів в розмірі 22 400,00 доларів США, що станом на день ухвалення рішення за курсом НБУ складає 512 657 грн 40 коп., 3 % річних в розмірі 1 974,00 доларів США, що станом на день ухвалення рішення за курсом НБУ складає 45 177 грн 93 коп., та передбачену договором позики неустойку в розмірі 100 000 грн.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

В іншій частині позову відмовлено.

Ухвалою апеляційного суду Харківської області від 05 травня 2016 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_6 відхилено, заочне рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 29 жовтня 2015 року залишено без змін.

У касаційній скарзі ОСОБА_3, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Відповідно до п. 6 розд. ХІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права.

Суди попередніх інстанцій, частково задовольняючи позов, виходили з того, що боржником ОСОБА_4 належним чином не виконувалися умови договору позики, у зв'язку із чим утворилася заборгованість, яка підлягає стягненню з відповідачки з урахуванням вимог ч. 4 ст. 551 ЦК України; при цьому врахувавши, що відповідачка перестала виконувати свої зобов'язання з квітня 2011 року, а з цим позовом позивач звернувся лише у липні 2014 року, суди дійшли висновку про припинення поруки ОСОБА_5 відповідно до ч. 4 ст. 559 ЦК України.

Відмовляючи у задоволенні позову в частині стягнення з відповідачки відсотків за користування коштами у розмірі 7 796, 00 доларів США, суди виходили з того, що умовами договору позики та додаткових договорів № № 1, 2 до нього не передбачено зобов'язання відповідача ОСОБА_4 сплачувати проценти за користування коштами.

Відмовляючи у задоволені позовних вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості за договором позики, суди виходили з того, що договір іпотеки між сторонами не укладався, а укладений між сторонами договір про задоволення вимог іпотекодержателя не є за своєю правовою природою договором іпотеки, оскільки не містить основних умов договору іпотеки, які передбачені ст. 33 Закону України "Про іпотеку" та положеннями ст. ст. 626, 628, 638 ЦК України.

Згідно зі ст. ст. 213, 214 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувались вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Колегія суддів суду касаційної інстанції вважає, що зазначеним вимогам рішення судів першої та апеляційної інстанцій в частині вирішення питання про стягнення відсотків за користування коштами та звернення стягнення на предмет іпотеки не відповідають з таких підстав.

Судами попередніх інстанцій установлено та підтверджується матеріалами справи, що за умовами договору позики від 05 червня 2009 року, в редакції додаткового договору від 07 жовтня 2009 року № 1 та додаткового договору від 05 квітня 2011 року № 2, ОСОБА_3 надав ОСОБА_4 у борг грошові кошти у розмірі 38 591,00 доларів США, які остання зобов'язалася повернути у визначені умовами п. 1 договору позики порядку та строки частинами (з розстроченням), а саме: не пізніше 07 квітня 2011 року - 13 791,00 доларів США, не пізніше 07 числа кожного місяця по 400,00 доларів США, та не пізніше 07 квітня 2012 року - 20 400,00 доларів США.

Цього ж дня на забезпечення виконання боржником своїх зобов'язань за вказаним договором позики, між позивачем та ОСОБА_4 було укладено договір про задоволення вимог іпотекодержателя, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Широковою В. А. за реєстровим № 2322, а 07 жовтня 2009 року додатковий договір №1 до вказаного договору, за умовами якого відповідач ОСОБА_4 передала ОСОБА_3 в іпотеку однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 (а. с. 13-16, 19-20).

15 квітня 2011 року між позивачем та ОСОБА_5 було укладено договір поруки.

Частково задовольняючи позов, суди першої та апеляційної інстанцій, врахувавши пояснення позивача про те, що ОСОБА_4 перестала виконувати свої зобов'язання з квітня 2011 року, повернувши частину боргу у розмірі 16 191 доларів США, дійшли висновку про наявність правових підстав для стягнення з останньої 22 400 доларів США основної заборгованості; штрафу відповідно до п. 5 договору позики з урахуванням вимог ч. 4 ст. 551 ЦК України у розмірі 100 000 грн, а також 3 % річних у розмірі 1 974,00 доларів США.

Колегія суддів суду касаційної інстанції з висновком судів щодо відмови у стягненні відсотків за користування коштами не погоджується, виходячи з такого.

Згідно із ст. 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Згідно зі ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Відповідно до ч. 1 ст. 631 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору. Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору.

За змістом ст. ст. 525, 526 ЦК України зобов'язання мають виконуватися належним чином згідно з умовами договору та у встановлений строк. Одностороння відмова від виконання зобов'язання не допускається.

Відповідно до ч. ч. 1, 3 ст. 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Позика вважається повернутою в момент зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок або реального повернення коштів позикодавцеві.

Статтею 536 ЦК України встановлено, що за користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.

Відповідно до ч. 1 ст. 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.

Враховуючи вищезазначені положення закону та у випадку не встановлення договором розміру процентів після спливу визначеного у договорі строку їх повернення, слід дійти висновку про визначення розміру процентів на рівні облікової ставки Національного банку України.

Окрім того, підлягають застосуванню положення ст. 625 ЦК України із поєднанням зі ст. 1048 ЦК України у разі прострочення виконання боржником грошового зобов'язання.

Аналогічна правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року у справі № 6-1412цс16, яка відповідно до положень статті 360-7 ЦПК України є обов'язковою для всіх судів України.

З огляду на вказане колегія суддів суду касаційної інстанції вважає помилковими висновки судів попередніх інстанцій про відсутність правових підстав для стягнення з відповідачки відсотків за користування грошовим коштами, оскільки у разі невстановлення договором розміру процентів після спливу визначеного у договорі строку їх повернення, розмір процентів визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.

Крім того, колегія суддів суду касаційної інстанції не погоджується з висновком судів про те, що договір іпотеки між сторонами не укладався, а укладений між сторонами договір про задоволення вимог іпотекодержателя не є за своєї правовою природою договором іпотеки.

Як вбачається з матеріалів справи, 05 червня 2009 року на забезпечення виконання боржником своїх зобов'язань за вказаним вище договором позики, між позивачем та ОСОБА_4 було укладено договір про задоволення вимог іпотекодержателя, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Широковою В. А. за реєстровим № 2322, а 07 жовтня 2009 року додатковий договір №1 до вказаного договору, за умовами якого відповідач ОСОБА_4 передала ОСОБА_3 в іпотеку однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 (а. с. 13-16, 19-20).

Відповідно до п. 2 цього договору, в редакції додаткового договору від 07 жовтня 2009 року № 1, у разі невиконання боржником зобов'язань за договором позики вчиняється відповідний виконавчий напис, після якого право власності на однокімнатну квартиру АДРЕСА_1, переходить до іпотекодержателя, а вчинення виконавчого напису буде здійснюватися за рахунок іпотекодавця.

Колегія суддів суду касаційної інстанції вважає, що суди попередніх інстанцій зазначеного не врахували та не звернули уваги на те, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя містить основні умови договору іпотеки, які передбачені ст. 33 Закону України "Про іпотеку".

Таким чином вказані вище обставини свідчать про неповне встановлення судами першої та апеляційної інстанцій фактичних обставин, які мають істотне значення для правильного вирішення справи, порушення норм процесуального права, що у свою чергу призвело до неправильного вирішення спору в частині вирішення питання про стягнення відсотків за користування коштами та звернення стягнення на предмет іпотеки, а тому ухвалені судами першої та апеляційної інстанцій рішення в цій частині не можуть вважатися законними і обґрунтованими, у зв'язку із чим відповідно до ст. 338 ЦПК України підлягають скасуванню в частині вирішення питання про стягнення відсотків за користування коштами та звернення стягнення на предмет іпотеки з передачею справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції.

При цьому колегія суддів суду касаційної інстанції погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про припинення поруки ОСОБА_5 відповідно до вимог ч. 4 ст. 559 ЦК України, оскільки строк дії поруки сторонами у договорі поруки не визначений, відповідачка перестала виконувати свої зобов'язання з квітня 2011 року, а з цим позовом позивач звернувся лише у липні 2014 року, а тому непред'явлення кредитором вимоги до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання у разі, якщо строк дії поруки не встановлено, є підставою для припинення останнього, а отже, і обов'язку поручителя нести солідарну відповідальність перед кредитором разом із боржником за основним зобов'язанням.

Строк поруки не є строком для захисту порушеного права. Це строк існування самого зобов'язання поруки. Таким чином, і право кредитора, і обов'язок поручителя по його закінченні припиняються, а це означає, що жодних дій щодо реалізації цього права, в тому числі застосування примусових заходів захисту в судовому порядку, кредитор вчиняти не може.

Аналогічна правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду України від 14 вересня 2016 року у справі № 6-1451цс16, яка відповідно до положень статті 360-7 ЦПК України є обов'язковою для всіх судів України.

Таким чином рішення судів першої та апеляційної інстанцій в частині вирішення позовних вимог до ОСОБА_5 підлягають залишенню без змін.

Керуючись ст. ст. 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

у х в а л и л а:

Касаційну скаргуОСОБА_3 задовольнити частково.

Заочне рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 29 жовтня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Харківської області від 05 травня 2016 року скасувати в частині вирішення позовних вимог про стягнення відсотків за користування коштами та звернення стягнення на предмет іпотеки, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Заочне рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 29 жовтня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Харківської області від 05 травня 2016 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог до ОСОБА_5 про стягнення заборгованості залишити без змін.