Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ
УХВАЛА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
26 жовтня 2016 року м. Київ
Колегія суддів судової палати у цивільних справах
Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:
головуючого Дьоміної О.О., суддів: Дем'яносова М.В., Ситнік О.М., Леванчука А.О., Ступак О.В., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" до ОСОБА_6 про стягнення заборгованості; за зустрічним позовом ОСОБА_6 до Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" про відшкодування майнової та моральної шкоди, за касаційною скаргою представника ОСОБА_6 - ОСОБА_7 - на рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 29 січня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 14 квітня 2016 року,
в с т а н о в и л а:
У жовтні 2010 року Публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_6 про стягнення заборгованості за кредитним договором, посилаючись на те, що 16 грудня 2006 року між сторонами укладений кредитний договір № ZPVCRX02090033, згідно з яким банк надав відповідачу кредит у розмірі 2 296 грн строком до 16 грудня 2008 року зі сплатою 12 % річних. Позичальник порушив умови виконання кредитного договору, у зв'язку з чим станом на 18 серпня 2010 року утворилася заборгованість у розмірі 20 186 грн 921 коп. Позивач у подальшому уточнив позовні вимоги та просив стягнути з відповідача заборгованість за кредитним договором, яка станом на 15 травня 2015 року становила 31 260 грн 47 коп., що складається із: заборгованості за кредитом - 2 296 грн; заборгованості за відсотками - 21 414 грн 69 коп.; заборгованості за комісією - 1 212 грн 24 коп.; пені - 4 372 грн 76 коп., штрафу (фіксована частина) - 500 грн; штрафу (процентна складова) - 1 464 грн 78 коп.
У листопаді 2013 року ОСОБА_6 звернувся до суду із зустрічним позовом до ПАТ КБ "ПриватБанк", у якому просив, з урахуванням подальших уточнень, відшкодувати майнову шкоду у розмірі 6 997 грн та моральну шкоду у розмірі 10 000 грн.
Посилався на те, що банком порушено вимоги Закону України "Про захист прав споживачів" (1023-12) , оскільки нараховані подвійний штраф та пеня. Крім того, штрафні санкції нараховані відповідно до Умов надання споживчого кредиту фізичним особам (далі - Умови), але банком не доведено, що ОСОБА_6 ознайомлений саме з тими умовами, які надані у справі.
Рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 29 січня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 14 квітня 2016 року, позовні вимоги ПАТ КБ "ПриватБанк" задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_6 на користь ПАТ КБ "ПриватБанк" заборгованість за кредитним договором у розмірі 18 848 грн 26 коп. В задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_6 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
У касаційній скарзі представник ОСОБА_6 - ОСОБА_7, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані рішення судів попередніх інстанцій та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Відповідно до п. 6 розд. ХІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.
У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, заслухавши доповідь судді, вивчивши матеріали цивільної справи та дослідивши доводи касаційної скарги, вважає, що вона має бути задоволена.
Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
За вимогами ст. ст. 213, 214, 316 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.
При ухваленні рішення суд зобов'язаний з'ясувати питання, зокрема, щодо: наявності обставин (фактів), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та навести докази на їх підтвердження; наявності інших фактичних даних, які мають значення для вирішення справи; правовідносин, зумовлених встановленими фактами. У рішенні суду обов'язково повинні бути зазначені встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини.
Вказані вимоги судами не дотримано.
Судами встановлено, що 16 грудня 2006 року між сторонами укладений кредитний договір № ZPVCRX02090033, згідно з яким банк надав відповідачу кредит у розмірі 2 296 грн строком до 16 грудня 2008 року зі сплатою 12 % річних. Позичальник порушив умови виконання кредитного договору, у зв'язку з чим утворилася заборгованість.
Відповідно до ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (ч. 1 ст. 1048 ЦК України).
Відповідно до ст. 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Згідно зі ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновками якого частково погодився суд апеляційної інстанції, керувався тим, що позичальником порушено умови виконання кредитного договору, у зв'язку з чим утворилась заборгованість, яка підлягає стягненню.
Як вбачається із заяви позичальника, банк надає позичальнику строковий кредит у сумі 2 296 грн зі сплатою 1 % за місяць на суму залишку заборгованості за кредитом, щомісячної винагороди на надання фінансового інструменту у розмірі 50 грн 51 коп. та єдиноразової винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 246 грн.
Стягуючи комісію за користування кредитом, суди не врахували наступне.
Умови договору визначаються і погоджуються на розсуд сторін, крім тих, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ст. 628 ЦК України).
Умовами укладеного між сторонами кредитного договору передбачено обов'язок позичальника погасити кредитору в повному обсязі заборгованість за кредитом, сплатити нараховані проценти за користування, а у разі порушення зобов'язань за договором понести штрафні санкції.
Відповідно до ст. 18 Закону України "Про захист прав споживачів", продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими.
Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача.
Несправедливими є, зокрема, умови договору про встановлення вимоги щодо сплати споживачем непропорційно великої суми компенсації (понад п'ятдесят відсотків вартості продукції) у разі невиконання ним зобов'язань за договором.
Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним.
У разі, коли зміна положення або визнання його недійсним зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача такі положення також підлягають зміні або договір може бути визнаним недійсним у цілому.
Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору. Якщо до положення вносяться зміни, такі зміни вважаються чинними з моменту їх внесення.
За змістом ст. 19 Закону України "Про захист прав поживачів" нечесна підприємницька практика забороняється. Нечесна підприємницька практика включає: 1) вчинення дій, що кваліфікуються законодавством як прояв недобросовісної конкуренції; 2) будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною. Підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору.
Межі дії принципу свободи договору визначаються законодавством з урахуванням критеріїв справедливості, добросовісності, пропорційності і розумності. При цьому держава має підтримувати на засадах пропорційності розумний баланс між публічним інтересом ефективного перерозподілу грошових накопичень, комерційними інтересами банків щодо отримання справедливого прибутку від кредитування і правами та охоронюваними законом інтересами споживачів їх кредитних послуг (абзац третій підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 (v015p710-11) у справі про захист прав споживачів кредитних послуг).
У наведених "Керівних принципах для захисту інтересів споживачів" визначено, що споживачі мають бути захищені від таких зловживань, як односторонні типові контракти, виключення основних прав у контрактах та незаконні умови кредитування продавцями.
Такого висновку дійшов Конституційний Суд України в рішенні від 11 липня 2013 року № 7-рп/2013 (v007p710-13) у справі № 1-12/13.
Відповідно до п. 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168 (z0541-07) , банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача тощо), або їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на укладення кредитного договору тощо).
Крім того, у заяві позичальника зазначено, що згідно з п. 4.2 Умов надання споживчого кредиту фізичним особам ("Розстрочка", "Стандарт") при порушенні позичальником зобов'язань із погашення кредиту позичальник сплачує банку відсотки за користування кредитом у розмірі 10,33 % на місяць, розрахованої від суми залишку непогашеної заборгованості за кредитом.
З наданої банком копії Умов надання споживчого кредиту фізичним особам ("Розстрочка", "Стандарт") не вбачається, що ОСОБА_6 ознайомлений саме з цими умовами.
Згідно із частинами першою, другою статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Виходячи з правового аналізу вказаних норм Умови надання споживчого кредиту фізичним особам ("Розстрочка", "Стандарт"), не можна вважати складовою частиною укладеного між сторонами кредитного договору, якщо такі Умови не містять підпису позичальника; не встановлено наявність належних і допустимих доказів, які б підтверджували, що саме ці Умови розумів позичальник, підписуючи заяву позичальника.
У зв'язку із цим доводи позичальника про неознайомлення його з Умовами надання споживчого кредиту фізичним особам ("Розстрочка", "Стандарт") не можна визнавати необґрунтованими.
Така правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року у справі № 6-16цс15.
Крім того, у цій справі зміст пункту 4.2 Умов надання споживчого кредиту фізичним особам містить розбіжності, оскільки цей пункт, в наданих Умовах, не містить відповідальності позичальника за порушення зобов'язань зі сплати кредиту.
Всі ці обставини суд першої інстанції на порушення вимог ст. ст. 4, 10, 212, 213 ЦПК України (1618-15) не перевірив, належним чином не з'ясував фактичних обставин справи з урахуванням зібраних доказів та дійшов передчасного висновку щодо наявності правових підстав для задоволення позовних вимог саме у такому розмірі.
Під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд належним чином не перевірив законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги.
Ураховуючи те, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судами не встановлені, не перевірені всі докази у справі, судові рішення не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для їх скасування із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Керуючись ст. ст. 333, 336, 338, 343, 344, 345, 347 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ
у х в а л и л а:
Касаційну скаргу представника ОСОБА_6 - ОСОБА_7 - задовольнити.
Рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 29 січня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 14 квітня 2016 рокускасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Головуючий:
Судді:
О.О. Дьоміна
М.В. Дем'яносов
А.О. Леванчук
О.М. Ситнік
О.В. Ступак