розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7, третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Бережна Тетяна Леонідівна, про визнання частково недійсним договору дарування нерухомого майна та застосування наслідків недійсності правочину, за касаційною скаргою, поданою представником ОСОБА_6 - ОСОБА_9, на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 27 жовтня 2015 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 4 лютого 2016 року,

У жовтні 2014 року ОСОБА_6 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_7, у якому просив суд визнати недійсним договір дарування житлового будинку АДРЕСА_1, укладений 30 квітня 2010 року між дарувальником ОСОБА_10 та обдарованим ОСОБА_7, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бережною Т.Л., із застосуванням наслідків недійсності правочину в частині дарування господарських споруд? позначених літерами Б, В, Г, Е на плані № 1-7,1 житлового будинку АДРЕСА_1. Крім того, позивач просив суд стягнути з відповідача судові витрати у справі.

Позовні вимоги ОСОБА_6 обґрунтував тим, що дарувальник ОСОБА_10 на момент укладення оспорюваного договору не мав права на дарування господарських споруд? позначених літерами Б, В, Г, Е на плані № 1-7,1 житлового будинку АДРЕСА_1, оскільки такі об'єкти розташовані поза межами земельної ділянки, що була надана дарувальникові під будівництво індивідуального житлового будинку. В свою чергу нотаріусом при посвідченні вказаного договору неправомірно внесено відомості до нього про те, що на земельній ділянці дарувальника розташовані спірні об'єкти нерухомості. Позивач зазначив, що спірні об'єкти нерухомості розташовані на земельній ділянці? яка обліковується за ним, що і стало підставою для звернення до суду із вказаним позовом.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 27 жовтня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 4 лютого 2016 року, в позові відмовлено.

У касаційній скарзі представник ОСОБА_6 - ОСОБА_9 просить скасувати рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 27 жовтня 2015 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 4 лютого 2016 року і ухвалити у справі нове судове рішення про задоволення позову, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Касаційна скарга підлягає відхиленню у зв'язку з наступним.

Відповідно до вимог ст. ст. 213, 214 ЦПК України рішення повинно бути законним і обґрунтованим та відповідати на питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Відмовляючи в позові, суд першої інстанції, з висновками якого погодився і апеляційний суд, виходив з того, що позивачем не доведено його порушеного права щодо подарованого майна та не доведено? що наслідки укладення оспорюваного договору дарування зачіпають його права та інтереси.

Зокрема, позивачем не доведено належними та допустимими доказами та обставина, що спірні подаровані об'єкти нерухомості розташовані на земельній ділянці, на яку в позивача є будь-які права, тобто не доведено підстав позову щодо порушеного права позивача у справі. При цьому судом першої інстанції було враховано пояснення представника позивача в судовому засіданні про те, що питання права позивача на земельну ділянку, на якій розташовані подаровані об'єкти нерухомості, на момент розгляду справи в суді першої інстанції не вирішено.

Такі висновки судів є обґрунтованими.

З матеріалів справи вбачається, що 30 квітня 2010 року між дарувальником ОСОБА_10 та обдарованим ОСОБА_7 було укладено договір дарування житлового будинку, який посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бережною Т.Л. Предметом дарування за таким договором є житловий будинок АДРЕСА_1, який розташований на земельній ділянці площею 0,0450 га, кадастровий НОМЕР_2 (п. 1). До складу об'єкта дарування за таким договором включено, у тому числі, спірні в рамках розгляду даної справи об'єкти нерухомості, а саме: вбиральню, позначену на плані літерою "Б"; гараж, позначений на плані літерою "В"; гараж, позначений на плані літерою "Г"; гараж, позначений на плані літерою "Е"; спорудження, позначені на плані № 1-№ 7,1 (п. 3 договору, а. с. 98).

Між позивачем і відповідачем існував інший спір щодо визнання частково недійсним вказаного договору дарування житлового будинку від 30 квітня 2010 року, визнання за позивачем права власності на частину будинку АДРЕСА_1. Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 9 квітня 2012 року (набрало законної сили) визнано за ОСОБА_6 право спільної сумісної на будинку № 28 та право власності на приміщення цього будинку, позначені у технічному паспорті на будинок як квартира № 3, визнано частково недійсним оспорюваний договір дарування від 30 квітня 2010 року в частині дарування приміщень будинку № 28, позначених у технічному паспорті на будинок як квартира № 3 (а. с. 7).

Питання щодо законності договору дарування від 30 квітня 2010 року в частині спірних в рамках розгляду даної справи об'єктів нерухомості, а саме: вбиральні "Б", гаражів "Г", "В" та "Е", рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 9 квітня 2012 року не вирішувалося і договір дарування у цій частині залишився чинним.

Як зазначено вище, позивач у позові послався на те, що спірні об'єкти нерухомості розташовані на земельній ділянці, яка за ним рахується, з кадастровим НОМЕР_1, а не на земельній ділянці дарувальника за договором від 30 квітня 2010 року під кадастровим НОМЕР_2, як зазначено у самому договорі дарування.

Такі зазначені позивачем обставини (підстави позову) покладають на нього обов'язок доведення перед судом: по перше, факту належності йому права (користування/власності/оренди тощо) на земельну ділянку за кадастровим НОМЕР_1, або переважного права перед іншими особами на набуття такої землі в оренду чи у власність на підставах, передбачених законом; по друге, факту розташування спірних об'єктів нерухомості на земельній ділянці за кадастровим НОМЕР_1.

У матеріалах справи містяться документи землевпорядних організацій, витяг з Державного земельного кадастру, зі змісту яких вбачається, що земельна ділянка за кадастровим НОМЕР_1 обліковується за позивачем на підставі технічного звіту зі встановлення зовнішніх меж землекористування і станом на 31 грудня 2012 року документів, що посвідчують право власності чи право користування на таку земельну ділянку, не зареєстровано (а. с. 35, 37).

Судами встановлено, що і позивач, і відповідач у справі звернулися до Київської міської ради із окремими заявами щодо відведення земельної ділянки за кадастровим НОМЕР_1 на їх користь, однак відповідне рішення з цього приводу на момент розгляду даної справи в суді не прийнято (а. с. 37, 35, 153).

Питання набуття права на землю врегульовано ст. 125 Земельного кодексу України, яка до 1 травня 2009 року встановлювала моментом виникнення права власності та права постійного користування на земельну ділянку після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації. Виникнення права на оренду земельної ділянки передбачалося після укладення договору оренди і його державної реєстрації. А з 1 травня 2009 року виникнення відповідних прав стало можливим лише з моменту їх державної реєстрації.

Жодних належних доказів на підтвердження існування коли-небудь у позивача права оренди, власності чи користування на земельну ділянку за кадастровим НОМЕР_1 матеріали справи не містять. Можливість виникнення у позивача таких прав у майбутньому жодним чином не свідчить про помилковість висновків судів попередніх інстанцій щодо недоведеності позивачем його порушених прав у межах заявленого позову.

Слід зазначити, що вказаним вище рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 9 квітня 2012 року питання щодо наявності чи відсутності будь-яких прав ОСОБА_6 на землю жодним чином не вирішувалося, оскільки спір стосувався лише права останнього на частину будинку АДРЕСА_1, яке було визнано відповідачем у справі.

Доводи касаційної скарги зводяться до помилковості висновків судів попередніх інстанцій про недоведеність позивачем порушення його права на земельну ділянку з кадастровим НОМЕР_1 по АДРЕСА_1 оспорюваним договором дарування.

Як зазначено вище, позивачем не надано і матеріали справи не містять належних доказів на підтвердження будь-якого права ОСОБА_6 на земельну ділянку з кадастровим НОМЕР_1, а тому доводи касаційної скарги є безпідставними і відсутні підстави вважати, що суди помилково відмовили в позові з посиланням на недоведеність його підстав, керуючись ст. ст. 15, 203, 215, 717 ЦК України, так як правом на оскарження договору дарування наділено лише його сторін, або особи яка доведе своє порушене (ос порене, не визнане) право, чого в даному випадку не відбулося.

У зв'язку з наведеним, оскаржувані в касаційному порядку судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій відповідають вимогам ст. ст. 213, 214 ЦПК України і не підлягають скасуванню в касаційному порядку.

Керуючись ст. ст. 335, 336, 337, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ