розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до державного підприємства "Вугілля України" про стягнення премії, середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні, відшкодування моральної шкоди за касаційною скаргою державного підприємства "Вугілля України" на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 4 лютого 2016 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 25 травня 2016 року,

У січні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з вищевказаним позовом, посилаючись на те, що з 1 вересня 2010 року він працював на посаді інженера першої категорії по комп'ютерним системам відділу системного та програмного забезпечення у відокремленому підрозділі "Галузевий інформаційно-розрахунковий центр" державного підприємства "Вугілля України" (далі - ДП "Вугілля України"). 31 травня 2015 року наказом виконуючого обов'язки директора ВП "Галузевий інформаційно-розрахунковий центр" ДП "Вугілля України" його звільнено з роботи на підставі п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України у зв'язку з ліквідацією відокремленого підрозділу підприємства.

Позивач указував про те, що відповідачем при звільненні не було виплачено йому заборгованість по заробітній платі, за період з листопада 2014 року по травень 2015 року, у розмірі 41 772 грн 42 коп. та премію згідно з посадою, за вказаний період, хоча відповідні подання на премію були своєчасно направлені відповідачу.

Вважав, що такими діями відповідач порушив його трудові права та завдав моральної шкоди.

З урахуванням наведеного ОСОБА_3. просив стягнути з ДП "Вугілля України" на свою користь щомісячну премію у розмірі 17 114 грн 07 коп., середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з 1 червня 2015 року по 14 грудня 2015 року у розмірі 28 768 грн 23 коп. та 10 тис. грн моральної шкоди.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 4 лютого 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 25 травня 2016 року, позов ОСОБА_3 задоволено частково. Стягнуто з ДП "Вугілля України" на користь ОСОБА_3 середній заробіток за весь час затримки розрахунку за період з 1 червня 2015 року по 14 грудня 2015 року у розмірі 28 768 грн 23 коп. та моральну шкоду у розмірі 1 тис. грн. У решті позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

У касаційній скарзі ДП"Вугілля України", посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати й ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовити.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частково задовольняючи позов ОСОБА_3, суд першої інстанції виходив із того, що відповідачем при звільненні позивача несвоєчасно було виплачено заробітну плату.

Апеляційний суд погодився з такими висновками суду першої інстанції, зазначивши також про те, що відповідача вірно зобов'язано виплатити позивачу середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні, оскільки належних йому сум при звільненні виплачено не було.

Проте повністюпогодитись із таким висновком апеляційного суду не можна.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.

Таким вимогам закону судове рішення апеляційної інстанції не відповідає.

Судом установлено, що з 1 вересня 2010 року ОСОБА_3 працював на посаді інженера першої категорії по комп'ютерним системам відділу системного та програмного забезпечення у ВП "Галузевий інформаційно-розрахунковий центр" ДП "Вугілля України".

31 травня 2015 року наказом виконуючого обов'язки директора відокремленого підрозділу "Галузевий інформаційно-розрахунковий центр" ДП "Вугілля України" ОСОБА_3 звільнено з роботи на підставі п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України у зв'язку з ліквідацією відокремленого підрозділу "Галузевий інформаційно-розрахунковий центр" ДП "Вугілля України".

ОСОБА_3 указував про те, що відповідачем при звільненні не було виплачено йому заборгованість по заробітній платі за період з листопада 2014 року по травень 2015 року у розмірі 41 772 грн 42 коп. та премію, згідно з посадою, за вказаний період, хоча відповідні подання на премію були своєчасно направлені відповідачу.

Установивши наявність заборгованості по заробітній платі, суд стягнув згідно з вимогами ст. 117 КЗпП України середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні і моральну шкоду (ст. 237-1 КЗпП України). Проте апеляційний суд не врахував таке.

Відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України від 7 листопада 2014 року № 1085-р "Про затвердження переліку населених пунктів, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, та переліку населених пунктів, що розташовані на лінії зіткнення" (1085-2014-р) місто Макіївку Донецької області, на території якої знаходився відокремлений підрозділ відповідача та проживав позивач, віднесено до переліку населених пунктів, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження.

Постановою Правління Національного банку України від 6 серпня 2014 року № 466 (v0466500-14) "Про призупинення здійснення фінансових операцій" постановлено банкам України призупинити здійснення усіх видів фінансових операцій у населених пунктах, які не контролюються українською владою.

Таким чином, судом установлено, що на момент звільнення позивача у відповідача була відсутня можливість виплатити йому заборгованість по заробітній платі, оскільки ОСОБА_3 знаходився на території, яка не контролювалася українською владою, а інформація щодо відкритого позивачем рахунку у банківській установі на підконтрольній території, відсутня.

Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 117 КЗпП України (322-08) в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Отже, виходячи із системного аналізу ст. 117 КЗпП України слід дійти висновку про те, що обов'язковою умовою для покладення на підприємство відповідальності за невиплату належних працівникові сум при звільненні є наявність вини підприємства.

Згідно зі ст. 4 КЗпП України законодавство про працю складається із цього Кодексу та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.

Відповідно до ч. 1 ст. 9 ЦК України положення цього Кодексу застосовуються до врегулювання, зокрема, трудових відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства.

Оскільки трудовим законодавством не врегульовані відносини з приводу відшкодування майнової та моральної шкоди, положення цивільного законодавства можуть поширюватися на такі відносини.

Ураховуючи позовні вимоги у цій справі, зокрема вимоги щодо виплати компенсації у зв'язку з несвоєчасною виплатою належних працівникові сум, тобто свого роду відшкодування завданої майнової шкоди, а також відшкодування моральної шкоди, що регулюються главою 82 ЦК України (435-15) , застосуванню підлягають положення цивільного законодавства.

Статтею 617 ЦК України передбачено, що особа, яка порушила зобов'язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов'язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 263 ЦК України (435-15) наведено ознаки непереборної сили як надзвичайної або невідворотної за даних умов події. Отже, непереборною силою є надзвичайна або невідворотна зовнішня подія, що повністю звільняє від відповідальності особу, яка порушила зобов'язання, за умови, що остання не могла її передбачити або передбачила, але не могла її відвернути, і ця подія завдала збитків.

У ч. ч. 1, 2 ст. 14-1 Закону України "Про торгово-промислові палати в Україні" передбачено, що Торгово-промислова палата України та уповноважені нею регіональні торгово-промислові палати засвідчують форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) та видають сертифікат про такі обставини протягом семи днів з дня звернення суб'єкта господарської діяльності за собівартістю. Сертифікат про форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) для суб'єктів малого підприємництва видається безкоштовно.

Форс-мажорними обставинами (обставинами непереборної сили) є надзвичайні та невідворотні обставини, що об'єктивно унеможливлюють виконання зобов'язань, передбачених умовами договору (контракту, угоди тощо), обов'язків згідно із законодавчими та іншими нормативними актами, а саме: загроза війни, збройний конфлікт або серйозна загроза такого конфлікту, включаючи але не обмежуючись ворожими атаками, блокадами, військовим ембарго, дії іноземного ворога, загальна військова мобілізація, військові дії, оголошена та неоголошена війна, дії суспільного ворога, збурення, акти тероризму, диверсії, піратства, безлади тощо.

Зазначений висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду України, викладеній у постановах від 23 березня 2016 року № 6-364цс16, від 11 травня 2016 року № 6-383ц16, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для всіх судів України.

Ураховуючи викладене, апеляційний суд у порушення вищевказаних вимог закону та вимог ст. ст. 212- 214, 303, 315 ЦПК України належним чином не дослідив, чи видавався відповідачу сертифікат Торгово-промислової палати України, в якому торгово-промислова палата засвідчила би настання обставин непереборної сили з відповідної дати для ДП "Вугілля України" під час здійснення господарської діяльності та дотримання законодавства щодо справляння і сплати податків та обов'язкових платежів; не дослідив наявність вини відповідача.

Таким чином, апеляційний суд на підставі вищевказаних документів не дослідив, чи відбулася затримка виплати належних позивачу сум у строки, визначені ст. 116 КЗпП України (322-08) , з вини відповідача.

Отже, коли фактичні обставини, від яких залежить правильне вирішення справи, не встановлені, судове рішення апеляційного суду не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для його скасування із передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу державного підприємства "Вугілля України" задовольнити частково.

Ухвалу апеляційного суду м. Києва від 25 травня 2016 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.