розглянувши у судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором за касаційною скаргою публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 30 вересня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Вінницької області від 02 листопада 2015 року,

в с т а н о в и л а:

У червня 2015 року публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк") звернулось до суду з позовом, в якому просило стягнути на свою користь солідарно з відповідачів заборгованість за кредитним договором у розмірі 14 693,09 доларів США та судові витрати.

Свої вимоги позивач мотивував тим, що 06 серпня 2008 року між банком та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір, за умовами якого останній отримав кредит у розмірі 15 743,33 доларів США з кінцевою датою повернення до 05 серпня 2013 року, зі сплатою 15 % річних.

У рахунок забезпечення виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором 06 серпня 2008 року між банком та ОСОБА_4 було укладено договір поруки, за умовами якого останній поручився у повному обсязі відповідати за виконання ОСОБА_3 зобов'язань за кредитним договором.

Зазначав, що ОСОБА_3 взяті на себе зобов'язання за кредитним договором належним чином не виконав, унаслідок чого утворилась заборгованість, яка станом на 18 травня 2015 року становить 14 693,09 доларів США.

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 30 вересня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Вінницької області від 02 листопада 2015 року, позов ПАТ КБ "ПриватБанк" задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ПАТ КБ "ПриватБанк" заборгованість за кредитом у розмірі 3 832,11 доларів США, що на день ухвалення рішення становило 82 505 грн 33 коп.; пеню за несвоєчасне виконання зобов'язання у розмірі 2 158,43 доларів США, що на день ухвалення рішення становило 46 471 грн; штраф у розмірі 711,18 доларів США, що на день ухвалення рішення становило 15 311 грн 70 коп., а всього - 144 288 грн 03 коп.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

У решті позовних вимог відмовлено.

У касаційній скарзі ПАТ КБ "ПриватБанк", посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить судові рішення в частині припинення поруки та зменшення суми пені скасувати, справу в цій частині направити до суду апеляційної інстанції, в іншій частині судові рішення залишити без змін.

В іншій частині судові рішення не оскаржуються, тому в силу ст. 335 ЦПК України в касаційному порядку не переглядаються.

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Заслухавши доповідь судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами для касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відмовляючи у задоволенні позову до поручителя ОСОБА_4, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що порука припинилась, оскільки банк звернувся з вимогою до поручителя після спливу шестимісячного строку, встановленого ч. 4 ст. 559 ЦК України. При цьому судами було враховано правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду України від 17 вересня 2014 року № 6-170цс13.

Крім того, зменшуючи розмір пені, стягнутої із ОСОБА_3, місцевий суд, з висновками якого погодився і суд апеляційної інстанції, виходив із того, що згідно з п. 1 ч. 2 ст. 258 ЦК України пеня підлягає стягненню лише в межах одного року.

Проте погодитись з такими висновками апеляційного суду не можна.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Відповідно до ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Відповідно до ст. ст. 303, 304 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Справа розглядається в апеляційному суді за правилами, встановленими для розгляду справи судом першої інстанції, з винятками і доповненнями, встановленими законом.

Зазначеним вимогам закону ухвала апеляційного суду не відповідає.

Судами встановлено, що 06 серпня 2008 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір, за умовами якого останній отримав кредит у розмірі 15 743,33 доларів США з кінцевою датою повернення до 05 серпня 2013 року, зі сплатою 15 % річних.

У рахунок забезпечення виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором 06 серпня 2008 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_4 було укладено договір поруки, за умовами якого останній поручився у повному обсязі відповідати за виконання ОСОБА_3 зобов'язань за кредитним договором.

ОСОБА_3 взяті на себе зобов'язання за кредитним договором належним чином не виконав, унаслідок чого утворилась заборгованість, яка станом на 18 травня 2015 року становить 14 693,09 доларів США.

Відповідно до ч. 1 ст. 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку.

Згідно із ч. 4 ст. 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов'язання не встановлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки.

Пунктом 12 договору поруки встановлено, що порука за цим договором припиняється після закінчення 5 років з дня настання терміну повернення кредиту за кредитним договором.

З матеріалів справи вбачається, що 20 травня 2015 року ПАТ КБ "ПриватБанк" надіслав на адресу відповідачів повідомлення про сплату простроченої заборгованості (а. с. 9-11).

Таким чином, висновки суду про припинення поруки ОСОБА_4 є передчасними, оскільки банк звернувся із вимогою до поручителя у строк, передбачений договором.

Відповідно до ст. 611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки.

За правилами ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (ч. 3 ст. 549 ЦК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 550 ЦК України право на неустойку (штраф, пеню) виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання.

Таким чином, пеня - це санкція, яка нараховується від першого дня прострочення виконання зобов'язання й до того дня, доки зобов'язання не буде виконане.

Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого права або інтересу. Тобто протягом часу дії позовної давності особа може розраховувати на примусовий захист свого цивільного права чи інтересу судом.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (ч. 4 ст. 267 ЦК України).

Чинне цивільне законодавство передбачає два види позовної давності - загальну і спеціальну.

Загальна позовна давність встановлена тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України).

Спеціальна позовна давність встановлена законом для окремих видів вимог. Так, спеціальна позовна давність тривалістю в один рік передбачена, зокрема, для вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) - п. 1 ч. 2 ст. 258 ЦК України.

Нормою ч. 3 ст. 267 ЦК України встановлено, що суд застосовує позовну давність лише за заявою сторони у спорі, зробленою до ухвалення судом рішення.

Тлумачення ч. 3 ст. 267 ЦК України, положення якої сформульовано із застосуванням слова "лише" (аналог "тільки", "виключно"), та відсутність будь-якого іншого нормативно-правового акта, який би встановлював інше правило застосування позовної давності, дає підстави для твердження про те, що із цього положення виплаває безумовний висновок, відповідно до якого за відсутності заяви сторони у спорі, позовна давність судом не застосовується.

Тобто цією нормою встановлені суб'єктивні межі застосування позовної давності, а саме передбачені випадки, до яких позовна давність не застосовується судом у зв'язку з відсутністю відповідної заяви сторони у спорі.

Таким чином, позовна давність, як загальна, так і спеціальна, є диспозитивною, а не імперативною в застосуванні.

В матеріалах справи відсутня заява ОСОБА_3 про застосування строків позовної давності, яка подана до винесення місцевим судом рішення, згідно з вимогами ч. 3 ст. 267 ЦК України.

Виходячи з основних засад цивільного права, які характеризуються загальним підходом до певної групи цивільних правовідносин, принципу рівності правового регулювання окремого виду правовідносин і аналізуючи норми розділу V ЦК України (435-15) "Строки та терміни. Позовна давність" у їх сукупності, слід дійти висновку про поширення норми ч. 3 ст. 267 ЦК України як на загальну, так і на спеціальну позовну давність.

Отже, без заяви сторони у спорі ні загальна, ні спеціальна позовна давність застосовуватися не може за жодних обставин, оскільки можливість застосування позовної давності пов'язана лише з наявністю про це заяви сторони.

Таким чином, суд за власною ініціативою не має права застосувати позовну давність.

Вказана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 червня 2015 року № 6-738цс15, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для судів України.

Проте апеляційний суд упорушення вимог ст. ст. 212-214, 303, 315 ЦПК України (1618-15) на зазначені положення закону уваги не звернув, та дійшов передчасного висновку про стягнення з відповідача ОСОБА_3на користь банку пені у межах річного строку позовної давності.

За таких обставин ухвала апеляційного суду не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для її скасування з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

у х в а л и л а :

Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" задовольнити.

Ухвалу апеляційного суду Вінницької області від 02 листопада 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.