розглянувши у попередньому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5, ОСОБА_6 про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Оболонського районного суду м. Києва від 22 березня 2016 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 19 квітня 2016 року,

У січні 2015 року ОСОБА_4 звернулася до суду із вищезазначеним позовом, посилаючись на те, що з 1 березня 2000 року вона перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_6, який за рішенням апеляційного суду м. Києва від 29 січня 2013 року було розірвано. Позивач стверджувала, що термін їхнього сумісного життя як подружжя становив з 1998 по 2012 роки.

Під час перебування у шлюбі ОСОБА_6 здійснив подружню зраду шляхом взаємовідносин з ОСОБА_5 яка, знаючи про те, що ОСОБА_7 перебуває у шлюбі, навмисно втручалася в особисте життя подружжя шляхом порушення шлюбних відносин, спокою цієї родини та морального тиску наОСОБА_6, що призвело до погіршення взаємовідносин в родині і в результаті до розірвання шлюбу.

Зазначала, що впродовж 2003 - 2013 років ОСОБА_5 з метою особистої користі та збагачення, спонукала ОСОБА_6 до залучення та нецільового витрачання грошових коштів подружжя ОСОБА_6, що тривалий час завдавало шкоди інтересам сім'ї. У той же час ОСОБА_6, внаслідок взаємовідносин із ОСОБА_5, використовував спільне майно подружжя на свій розсуд проти її волі, не на потреби сім'ї, а на матеріальне забезпечення ОСОБА_5

Також їй стало відомо про те, що 27 червня 2003 року ОСОБА_5 на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу стала власником квартири АДРЕСА_1 Позивач вважала, що ця квартира була придбана за спільні кошти подружжя ОСОБА_6.

У подальшому ОСОБА_5 на прохання ОСОБА_6, з метою уникнення останнього від майнових ризиків по втраті Ѕ частини нерухомого майна у разі розірвання зареєстрованого шлюбу із нею, вчинила правочин від 22 серпня 2012 року, за яким право власності на квартиру перейшло до рідної сестри ОСОБА_6, хоча фактично покупцем за даним договором, на її думку, був її колишній чоловік, який використав на придбання квартири спільні сумісні кошти подружжя. Позивач вважала, що у даному випадку у сукупних діях ОСОБА_5 вбачається шахрайство з метою отримання матеріальної вигоди, відповідальність за яке передбачено ст. 190 КК України.

Позивач струджувала, що починаючи з другого півріччя 2003 року ОСОБА_6 систематично здійснював матеріальне забезпечення та збагачення ОСОБА_5 шляхом ухилення від поповнення сімейного бюджету та приховування від неї реальної заробітної плати, дивідендів від підприємницької діяльності та інших прибутків, а також витрачання сімейних коштів для забезпечення ОСОБА_5, включаючи придбання рухомого та нерухомого майна, сплату та участь у проведенні капітального ремонту, благоустрою помешкання (зовнішнього/внутрішнього оснащення та переобладнання спірної квартири).

Позивач посилалася на те, що їй було завдано матеріальну шкоду у розмірі 498 189 грн, яка складається з прямих реальних збитків та її витрат у розмірі 103 809 грн, що складаються з: сплати родинними коштами ОСОБА_6 ринкової вартості квартири при здійсненні правочину 27 червня 2003 року (інвестування ОСОБА_6 без відома та її згоди)у сумі 65 190 грн, коштів на придбання ліків на суму 3 300 грн, на відновлювально-реабілітаційні заходи та її санаторне лікування у сумі 13 619 грн, на придбання одягу у зв'язку з її хворобою та схудненням на 20 кг у сумі 1 300 грн.; сплата адвокатських послуг у сумі 20 000 грн у справах про розірвання шлюбу, стягнення аліментів на утримання колишньої дружини, визнання правочину недійсним, поділ спільного майна подружжя, відшкодування матеріальної та моральної шкоди, а також втрату доходу (недоотриманого прибутку, упущеної вигоди) у розмірі 394 380 грн, який складається з: упущеної вигоди 2003 - 2012 роки (банківський депозит) або ціна інвестування ОСОБА_5 родинними коштами подружжя при укладенні правочину від 27 червня 2003 року у розмірі 130 380 грн, втрату нею прибутку (заробітної плати з 2009 року по 2013 рік) в результаті завданого їй стресу у розмірі 264 000 грн.

Також позивач просила про відшкодування завданої їй моральної шкоди солідарно з відповідачів у розмірі 1 773 323 грн 75 коп.

Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 22 березня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 19 квітня 2016 року, у задоволенні позову ОСОБА_4 відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_4 просить скасувати ухвалені у справі судові рішення, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Відповідно до п. 6 розд. XII"Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Вивчивши матеріали справи, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, вважає, що касаційна скарга підлягає відхиленню з огляду на наступне.

Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до ч. 1 ст. 10, ч. 1 ст. 11, ч. 1 ст. 60 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Перевіривши матеріали справи та доводи касаційної скарги, суд касаційної інстанції вважає, що, ухвалюючи оскаржувані у справі судові рішення, суди першої та апеляційної інстанцій з дотриманням вимог ст. ст. 213, 214, 303, 315 ЦПК України правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню та дійшли обґрунтованого висновку про недоведеність заявлених ОСОБА_4 позовних вимог, оскільки остання не довела суду належними і достовірними доказами завдання їй відповідачами матеріальної та моральної шкоди. При цьому вирішуючи питання щодо відшкодування матеріальної шкоди, суди належним чином перевірили матеріали справи та дійшли висновку про недоведення позивачем факту використання спільних подружніх коштів для придбання ОСОБА_5 квартири. Ці доводи позивача також були предметом розгляду під час розгляду справи за її позовом до ОСОБА_5, ОСОБА_6 про визнання недійсними договорів купівлі-продажу, де рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 29 вересня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 25 березня 2015 року, їй було відмовлено в задоволенні позову.

Отже, відповідно до ст. ст. 60, 212, 303 ЦПК України суди, надавши належну оцінку наявним у справі доказам, не знайшли підтвердження завдання ОСОБА_4 матеріальної та моральної шкоди.

Наведені у касаційній скарзі доводи заявника про завдання їй такої шкоди є безпідставними та недоведеними, і правильність вищезазначених висновків судів не спростовують та не дають підстав для висновку про порушення судами норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи. За таких обставин рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду слід залишити без змін.