розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, треті особи: Дніпровський районний відділ у м. Дніпродзержинську Головного управління Департаменту міграційної служби України у Дніпропетровській області, товариство з обмеженою відповідальністю "Абонент ХХІ", про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 22 вересня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 28 грудня 2015 року,

У червні 2015 року ОСОБА_3 звернулась до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що рішенням виконавчого комітету Заводської ради народних депутатів м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 2 грудня 1993 року її сім'ї, яка, крім неї, складалася з ОСОБА_5 - її чоловіка, та ОСОБА_6 - дочки, була виділена квартира АДРЕСА_1. ІНФОРМАЦІЯ_2 помер ОСОБА_5, а ІНФОРМАЦІЯ_3 померла їх дочка - ОСОБА_6 Вказувала на те, що вона є єдиним власником вказаної квартири. ОСОБА_4 є її онукою, яку вона зареєструвала у спірній квартирі на прохання своєї дочки ОСОБА_7 Згодом вона дізналась, що у серпні 2012 року відповідачка зареєструвала у вказаній квартирі свою дочку, ОСОБА_8, 2012року народження, без її згоди. Також позивачка зазначала, що її онука зі своєю дочкою ніколи не проживали у квартирі АДРЕСА_1, оскільки вони проживають за місцем реєстрації за адресою: АДРЕСА_2. Крім того, відповідачка не мала наміру вселитися в цю квартиру, а вона не чинила їй перешкод у користуванні квартирою. ОСОБА_4 формально є членом її сім'ї, разом зі своєю малолітньої дочкою вони відсутні у спірній квартирі протягом більш, ніж 7 років, між ними не було укладено угод відносно зберігання за відповідачкою та її малолітньою дочкою права користування спірним житлом.

Ураховуючи наведене, позивачка просила визнати ОСОБА_4 та ОСОБА_8 такими, що втратили право користування житлом.

Рішенням Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 22 вересня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 28 грудня 2015 року, позов ОСОБА_3 задоволено частково. Визнано ОСОБА_4 та її малолітню дочку - ОСОБА_8, такими, що втратили право користування житлом у квартирі за адресою: АДРЕСА_3. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_4, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права й порушення норм процесуального права, просить скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову у позові.

Відповідно до п. 6 розділу ХІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VІІІ "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, виходив із того, що ОСОБА_4 втратила право користування спірним житлом, що належить на праві власності ОСОБА_3, оскільки не проживала в ньому понад один рік без поважних причин. При цьому, суди вважали, що слід визнати такою, що втратила право користування жилим приміщенням і малолітню дочку відповідачки.

Проте повністю погодитись з такими висновками судів не можна.

Судами встановлено, що 2 грудня 1993 року виконавчий комітет Заводської ради народних депутатів м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області видав на ім'я ОСОБА_3 ордер № 832 на житлове приміщення на родину, яка складається з трьох осіб: ОСОБА_3, її чоловіка - ОСОБА_5, та їх дочки - ОСОБА_6 на право зайняття двохкімнатної квартири АДРЕСА_1.

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_5 помер.

ІНФОРМАЦІЯ_3 померла ОСОБА_6

Право власності на квартиру АДРЕСА_1 зареєстроване за ОСОБА_3

Також у вказаній квартирі зареєстровані онука ОСОБА_3 - ОСОБА_4 та її правнучка ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_1.

Згідно із ч. 2 ст. 405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 156 ЖК України члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Статтею 9 ЖК України визначено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

У п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року № 2 "Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України" (v0002700-85) судам роз'яснено, що у справах цієї категорії необхідно з'ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. У разі їх поважності суд може продовжити пропущений строк.

Суди вважали, що відповідачка не проживала у спірній квартирі понад один рік без поважних причин, оскільки вона разом з малолітньою дочкою проживає за іншою адресою. Крім того, відповідачка не зверталась у відповідні органи із заявами та повідомленнями про перешкоджання їй та малолітній дочці у користуванні спірним жилим приміщенням.

Відповідно до ст. 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів в їх сукупності.

Частиною 3 ст. 10 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Заперечуючи проти позову, відповідачка зазначала, що з травня 2012 року ОСОБА_3 перешкоджає їй та її малолітній дочці у здійсненні права користування житлом, змінила вхідні замки, не пускає в квартиру.

Суди у порушення вимог ст. ст. 212- 214, 303, 315 ЦПК України на вказане уваги не звернули, не перевірили ці доводи відповідачки, не дали їм юридичної оцінки, не врахували, що сама по собі відсутність заяви чи повідомлення про перешкоджання у здійсненні права користування житлом не свідчить про відсутність таких перешкод. Отже, висновки судів ґрунтуються на припущеннях, що заборонено законом (ч. 4 ст. 60 ЦПК України).

Також висновки судів взагалі не містять причин (поважних/ неповажних) непроживання відповідачки у спірному приміщенні, а містять лише положення норм та загальні фрази про захист права власності.

За таких обставин, суди у порушення ст. ст. 212- 214, 315 ЦПК України наведене не врахували, не в повній мірі визначились з характером спірних правовідносин, не перевірили належним чином та не спростували доводи відповідачки відносно того, що її непроживання у спірній квартирі зумовлене поважними причинами та дійшли до передчасного висновку про задоволення позову.

Ураховуючи те, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судами не встановлені, їх судові рішення не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для їх скасування з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст.ст. 336, 338, ЦПК України (1618-15) колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_9 задовольнити частково.

Рішення Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 22 вересня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 28 грудня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.