розглянувши у попередньому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про визнання заповіту недійсним, за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 05 червня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 26 січня 2016 року,

У березні 2013 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом, у якому зазначала, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її батько ОСОБА_6 Спадкоємицями після смерті батька залишилися вона та її брат ОСОБА_7

Протягом шести місяців після смерті батька вона звернулася до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини, але їй повідомили, що 20 травня 2009 року все майно батько заповів ОСОБА_5

Вважала заповіт недійсним, оскільки батько тяжко хворів, переніс інсульт, на момент складання заповіту за станом здоров'я не міг усвідомлювати значення своїх дій. Просила визнати заповіт від 20 травня 2009 року недійсним.

Рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 05 червня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 26 січня 2016 року, у задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_4, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення суду першої інстанції, ухвалу суду апеляційної інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Відповідно до п. 6 розд. ХІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційну скаргу слід відхилити, виходячи з наступного.

Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи у касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання у момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. ч. 13, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу, а згідно зі ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

Згідно з ч. ч. 2, 3 ст. 203 ЦК України особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Відповідно до ч. 1 ст. 225 ЦК України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.

У п. 16 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" (v0009700-09) роз'яснено, що правила ст. 225 ЦК України поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала у такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо).

Згідно з актом судово-психіатричної експертизи від 24 лютого 2015 року № 111 відповісти на питання, чи міг ОСОБА_6 на момент складання заповіту у повному обсязі розуміти значення своїх дій і керувати ними не має можливості у зв'язку із відсутністю записів в медичній документації про його психічний стан (а. с. 197204).

Допитана колегією суддів апеляційного суду експерт Комунальної установи "Обласна клінічна психіатрична лікарня" ОСОБА_8, яка брала участь при складанні зазначеного акта, підтвердила висновок щодо неможливості встановлення психічного стану ОСОБА_6 на момент складання заповіту через відсутність необхідної медичної документації за вказаний період.

Надані апеляційному суду копії двох медичних карток ОСОБА_6, який за життя проходив санаторно-курортне лікування у філії "Клінічний санаторій "Великий Луг" ПАТ "Приазовкурорт" з 01 по 24 листопада 2005 року та з 26 листопада по 16 грудня 2008 року, які не оглядалися експертами при складанні акта від 24 лютого 2015 року № 111, експертом ОСОБА_8 оцінені як такі, що не містять достатньої інформації про психічний стан ОСОБА_6, та не можуть вплинути на наданий висновок експертів, тим більше що вони не відносяться до спірного періоду.

Згідно з постановою Верховного Суду України від 29 лютого 2012 року № 6-9цс12, яка є обов'язковою для судів, висновок про тимчасову недієздатність учасника правочину слід робити, перш за все, на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину. Хоча висновок експертизи в такій справі є лише одним із доказів у справі і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами будь-які зовнішні обставини (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи була здатною особа в конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.

Відповідно до ст. 3 Закону України "Про психіатричну допомогу" визначена презумпція психічного здоров'я, суть якої полягає в тому, що кожна особа вважається такою, яка не має психічного розладу, доки наявність такого розладу не буде встановлено на підставах та в порядку, передбачених цим Законом та іншими законами України.

Оскільки експертизою не зроблено висновку про абсолютну неспроможність ОСОБА_6 у момент підписання ним заповіту розуміти значення своїх дій та керувати ними, а покази свідків, щодо зміни психічного стану, замкнутості ОСОБА_6 після перенесеного ним захворювання, не свідчать беззаперечно про те, що на час складання заповіту він перебував у такому стані, коли не міг усвідомлювати значення своїх дій, суди обґрунтовано відмовили у позові.

Доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів, на правильність висновків судів вони не впливають та їх не спростовують.

Згідно ст. 337 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалені з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Судами першої й апеляційної інстанцій при розгляді справи дотримано вимоги закону, у зв'язку з чим колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу відхилити, а судові рішення залишити без змін.

Керуючись статтями 332, 336, 337 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_4 відхилити.

Рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 05 червня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 26 січня 2016 року залишити без змін.