розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за позовом Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості, за касаційною скаргою Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" на рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 31 березня 2016 року,

У червні 2014 року Публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк") звернулось до суду із указаним позовом, мотивуючи його тим, що 23 червня 2011 року між ним та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір, за умовами якого остання отримала кредит у розмірі 10 200 грн у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 36 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом.

В результаті неналежного виконання ОСОБА_3 своїх зобов'язань за вищевказаним кредитним договором, у останньої утворилась заборгованість, яка станом на 30 травня 2014 року становить 20 885 грн 63 коп., з яких: заборгованість за кредитом - 7 800 грн 47 коп., заборгованість за процентам за користування кредитом - 11 614 грн 42 коп., штраф (фіксована частина) в розмірі 500грн, штраф (процентна складова) - 970 грн 74 коп., яку банк просив стягнути з ОСОБА_3, на свою користь.

Рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 13 січня 2016 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 31 березня 2016 року рішення районного суду скасовано та ухвалено нове рішення про часткове задоволення позовних вимог.

Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ПАТ КБ "ПриватБанк" заборгованість за кредитним договором від 23 червня 2011 року у розмірі 9 271 грн 21 коп.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

У касаційній скарзі заявник, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення апеляційного суду в частині відмови у задоволенні вимог щодо стягнення відсотків за кредитним договором та ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення вказаних позовних вимог, у решті рішення суду апеляційної інстанції залишити без змін.

Отже, рішення оскаржується лише в частині відмови у задоволенні вимог щодо стягнення відсотків за кредитним договором, в іншій частині рішення суду апеляційної інстанції не оскаржується, а тому відповідно до ст. 335 ЦПК України не переглядається в касаційному порядку.

Вивчивши матеріали цивільної справи, доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права.

Згідно зі ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Судами встановлено, що 23 червня 2011 року між банком та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір, згідно з яким остання отримала кредит у розмірі 10 200 грн у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 36 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом.

Згідно з випискою за період з 23 травня 2001 року по 23 червня 2014 року ОСОБА_3 23 червня 2011 року отримала кредитний ліміт у розмірі 300 грн, у червні 2011 року кредитний ліміт було збільшено до 6 200 грн, у липні 2011 року до 8 200 грн, у серпні 2011 року до 10 200 грн.

З наданого банком розрахунку заборгованості вбачається, що станом на 30 травня 2014 року в позичальника утворилась заборгованість у розмірі 20 885 грн 63 коп., яка складається із: заборгованості за кредитом у розмірі 7 800 грн 47 коп., заборгованості за процентами за користування кредитом в розмірі 11 614 грн 42 коп., штрафу (фіксована частина) в розмірі 500 грн., штрафу (процентна складова) в розмірі 970 грн 74 коп.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що ПАТ КБ "ПриватБанк" звернулося до суду із указаним позовом за захистом свого порушеного права з пропуском строку позовної давності.

Скасовуючи рішення районного суду та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позовних вимог, суд апеляційної інстанції виходив з того, що з долученої до матеріалів справи виписки руху коштів з рахунку ОСОБА_3 вбачається, що остання використовувала картку шляхом зняття грошових коштів через банкомат 27 серпня 2011 року, а з позовом банк звернувся 19 червня 2014 року, тобто в межах строку позовної давності.

Разом з тим, відмовляючи у задоволенні позовних вимог в частині стягнення відсотків за користування кредитом, суд апеляційної інстанції, керуючись ст. 616 ЦК України, виходив з того, що про порушення свого права банку стало відомо 27 серпня 2011 року, проте позивач звернувся із позовом майже через три роки, а отже, умисно сприяв збільшенню розміру збитків, завданих порушенням відповідачем своїх зобов'язань.

Відповідно до ст. ст. 303, 304 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Справа розглядається в апеляційному суді за правилами, встановленими для розгляду справи судом першої інстанції, з винятками і доповненнями, встановленими законом.

Колегія суддів суду касаційної інстанції не може погодитися з висновками суду апеляційної інстанції в частині стягнення відсотків за користування кредитом з огляду на наступне.

Згідно зі ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору.

Відповідно до ч. 1 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

За вимогами ст. ст. 613, 616 ЦК України боржник за грошовим зобов'язанням не сплачує проценти за час прострочення кредитора, у разі якщо порушення зобов'язання сталося з вини кредитора, суд відповідно зменшує розмір збитків та неустойки, які стягуються з боржника.

Згідно з ч. 1 ст. 613 ЦК України кредитор вважається таким, що прострочив, якщо він відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником, або не вчинив дій, що встановлені договором, актами цивільного законодавства чи випливають із суті зобов'язання або звичаїв ділового обороту, до вчинення яких боржник не міг виконати свого обов'язку.

Відмова у задоволенні позовних вимог щодо стягнення відсотків за користування кредитом чи зменшення розміру таких відсотків, може мати місце, якщо кредитор умисно або з необережності сприяв збільшенню розміру збитків, завданих порушенням зобов'язання, або не вжив заходів щодо їх зменшення.

З огляду на викладене звернення банком за захистом свого порушеного права не одразу після виявлення порушення такого права, не може свідчити про прострочення кредитора або ж порушення зобов'язання з вини кредитора, оскільки судом не встановлено, що така поведінка кредитора унеможливила виконання боржником своїх зобов'язань.

Відповідно до ч. 2 ст. 614 ЦК України відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов'язання.

За приписами ч. 3 ст. 10, ч. 2 ст. 59, ч. 1 та ч. 4 ст. 60 ЦПК України кожна сторона повинна довести допустимими та належними доказами ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

При цьому матеріали справи не містять доказів того, що саме поведінка банку унеможливила виконання ОСОБА_3 своїх зобов'язань, що призвело до збільшення обсягу загальної заборгованості за вищевказаним кредитним договором.

Отже, апеляційний суд при ухваленні оскаржуваного рішення вказаних вимог закону не врахував і дійшов помилкового висновку про відмову у задоволенні позову в частині стягнення з відповідача на користь позивача відсотків за користування кредитом.

Зазначене вище свідчить про неповне встановлення судом апеляційної інстанції фактичних обставин, які мають істотне значення для правильного вирішення справи, порушення норм матеріального та процесуального права, що, в свою чергу, призвело до поверхневого вирішення спору.

Враховуючи наведене колегія суддів касаційної інстанції дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а ухвалене у справі рішення апеляційного суду в частині відмови у задоволенні позову щодо стягнення з відповідача на користь позивача відсотків за користування кредитом - скасуванню з направленням справи в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції з підстав, передбачених ч. 3 ст. 338 ЦПК України.

Керуючись ст. ст. 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" задовольнити частково.

Рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 31 березня 2016 року в частині відмови у задоволенні позову щодо стягнення з відповідача на користь позивача відсотків за користування кредитом скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.