Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Коротуна В.М., суддів: Закропивного О.В., Писаної Т.О., Мазур Л.М., Попович О.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" до ОСОБА_6 про звернення стягнення на предмет іпотеки, за касаційною скаргою публічного акціонерного товариства "Дельта Банк", яке діє через представника Карпишина Ярослава Михайловича, на рішення Хортицького районного суду Запорізької області від 18 листопада 2015 року та ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 10 лютого 2016 року,

У вересні 2015 року публічне акціонерне товариство "Дельта Банк" (далі - ПАТ "Дельта Банк") звернулося до суду з вищезазначеним позовом, посилаючись на те, що 28 вересня 2007 року між публічним акціонерним товариством "Кредитпромбанк" (далі - ПАТ "Кредитпромбанк") та ОСОБА_6 було укладено кредитний договір, згідно з умовами якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 52 650 доларів США зі сплатою 12,7 % річних, строком до 27 вересня 2032 року.

На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між банком та відповідачем було укладено договір іпотеки квартири АДРЕСА_1.

27 вересня 20013 року між ПАТ "Кредитпромбанк" та ПАТ "Дельта Банк" було укладено договір купівлі-продажу прав вимоги за вищевказаним кредитним та іпотечним договорами.

Відповідач умови кредитного договору не виконав, допустив утворення заборгованості, яка станом на 20 липня 2015 року склала 864 778 грн 31 коп.

З урахуванням вищевикладеного, позивач просив суд у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на квартиру АДРЕСА_1 за банком.

Рішенням Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 18 листопада 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 10 лютого 2016 року, у задоволенні позову ПАТ "Дельта Банк" відмовлено.

У касаційній скарзі представник ПАТ "Дельта Банк", посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить вказані судові рішення скасувати і ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають.

Суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, відмовляючи у задоволенні позову, виходив із того, що суду не надано належних та допустимих доказів на підтвердження розміру заборгованості за кредитним договором; доказів належного повідомлення відповідача про заміну кредитора в зобов'язанні; не надано звіт про оцінку вартості іпотечного майна.

З такими висновками судів не можна погодитись, оскільки вони зроблені з порушенням закону та не відповідають матеріалам справи.

Судом встановлено, що 28 вересня 2007 року між ПАТ "Кредитпромбанк" та ОСОБА_6 було укладено кредитний договір, згідно з умовами якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 52 650 доларів США зі сплатою 12,7 % річних, строком до 27 вересня 2032 року.

На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором від 28 вересня 2007 року між ПАТ "Кредитпромбанк" та ОСОБА_6 було укладено договір іпотеки згідно з умовами якого ОСОБА_6 передав в іпотеку квартиру АДРЕСА_1.

27 вересня 2013 року між ПАТ "Кредитпромбанк" та ПАТ "Дельта Банк" було укладено договір купівлі-продажу прав вимоги, відповідно до умов якого ПАТ "Дельта Банк" набуло права вимоги за вказаними кредитним та іпотечним договорами.

Відповідач взяті на себе зобов'язання з погашення кредиту та сплати процентів за договором кредиту не виконав. Станом на 20 липня 2015 року виникла заборгованість за кредитом у розмірі 864 778 грн 31 коп., яка складається з: 522 208 грн 31 коп. - заборгованість за кредитом, 271 055 грн 67 коп. - заборгованість за відсотками, 64 809 грн 86 коп. - пеня, 1 022 грн 99 коп. - 3 % від простроченої заборгованості за тілом кредиту, 5 681 грн 48 коп. - 3 % від простроченої заборгованості за відсотками.

Відповідно до ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до ч. 1 ст. 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Частиною 1 ст. 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Статтею 12 Закону України "Про іпотеку" визначено, що у разі порушення іпотекодавцем обов'язків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов'язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки.

Відповідно до ст. 33 Закону України "Про іпотеку" у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених ст. 12 цього Закону.

Відповідно до ч. 1 ст. 37 Закону України "Про іпотеку" іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки.

Частиною 3 цієї статті установлено, що іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб'єктом оціночної діяльності. У разі набуття права власності на предмет іпотеки іпотекодержатель зобов'язаний відшкодувати іпотекодавцю перевищення 90 відсотків вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя.

Відповідно до п. 4.2 договору іпотеки від 28 вересня 2007 року іпотекодержатель набуває право на звернення стягнення на майно у випадку порушення іпотекодавцем умов кредитного договору або умов цього договору.

Згідно з п. 4.3 договору визначено, що за вибором іпотекодержателя застосовується один із наведених нижче способів звернення стягнення на предмет іпотеки та задоволення вимог іпотекодержателя: набуває право власності на майно; від свого імені продає майно третім особам і спрямовує отримані кошти на задоволення своїх вимог, дає іпотекодавцю згоду на реалізацію майна тертім особам, визначеним іпотекодержателем або погодженим з ним, від свого імені, за умови що кошти, виручені від реалізації, будуть направлені на задоволення вимог іпотекодержателя.

Таким чином, виходячи з положень ч. 2 ст. 16 ЦК України, ч. 3 ст. 33, ст. 36, ч. 1 ст. 37 Закону України "Про іпотеку" не виключається можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань за рішенням суду, оскільки цими нормами передбачено задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, яке ототожнюється зі способом звернення стягнення, якщо такий спосіб передбачено іпотечним договором.

У разі задоволення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки резолютивна частина рішення суду має відповідати вимогам ч. 6 ст. 38, ст. 39 Закону України "Про іпотеку" і положенням п. 4 ч. 1 ст. 215 ЦПК України й у ній повинна зазначатись, крім іншого, початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. При цьому суд повинен зазначити, що початкова ціна встановлюється на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 23 грудня 2015 року у справі № 6-1205цс15, яка відповідно до положень ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для всіх судів України.

Крім того, відмовляючи у задоволенні позову, суд послався на те, що позивачем не надано належних доказів щодо належного повідомлення відповідача про заміну кредитора у зобов'язанні. Такі висновки суду не відповідають закону з огляду на наступне.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Статтею 514 ЦК України передбачено, що до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ст. 516 ЦК України заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов'язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. У цьому разі виконання боржником свого обов'язку первісному кредиторові є належним виконанням.

У ч. 2 ст. 517 ЦК України передбачено, що боржник має право не виконувати свого обов'язку новому кредиторові до надання боржникові доказів переходу до нового кредитора прав у зобов'язанні.

Отже, за змістом наведених положень закону боржник, який не отримав повідомлення про передачу права вимоги іншій особі, не позбавляється обов'язку погашення заборгованості, а лише має право на погашення заборгованості первісному кредитору і таке виконання є належним.

Зазначена правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року № 6-979 цс 15, яка відповідно до ст. 360-7 ЦПК України (з подальшими змінами і доповненнями) має обов'язково враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права.

Таким чином, суд першої інстанції у порушення вимог статей 10, 212- 214 ЦПК України, зазначених положень закону не взяв до уваги, посилаючись на недоведеність позовних вимог, зокрема розміру заборгованості за кредитним договором, не врахував, що відповідач наданий до суду розрахунок не оспорював, заперечень не надавав, суд не сприяв всебічному і повному з'ясуванню обставин справи, дійшов передчасного висновку про відмову у задоволенні позову.

Апеляційний суд, погоджуючись з висновками суду першої інстанції, в порушення вимог статей 303, 307 ЦПК України фактично усунувся від виконання своїх процесуальних повноважень та обов'язків, доводи апеляційної скарги не перевірив, рішення не мотивував.

Ураховуючи те, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судами не встановлені, судові рішення не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для їх скасування із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" задовольнити частково.

Рішення Хортицького районного суду Запорізької області від 18 листопада 2015 року та ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 10 лютого 2016 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.