розглянувши у попередньому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5, ОСОБА_6 про стягнення коштів, за касаційною скаргою ОСОБА_5 на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 25 січня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Тернопільської області від 22 червня 2016 року,

У серпні 2015 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом, у якому зазначав, що 15 серпня 2013 року він уклав з ОСОБА_5 договір № 15/03, предметом якого був намір сторін вчинити купівлю-продаж або інший правочин щодо житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 та земельної ділянки загальною площею 0,1922 га за цією ж адресою. Згідно з п. 1.2 договору вказаний будинок належав продавцю ОСОБА_5 на підставі договору дарування від 16 січня 2003 року № 34196. Відповідно до п. 2.3. договору продавець отримав від покупця до підписання договору аванс за нерухоме майно у розмірі 10 тис. грн, що еквівалентно 1 250 доларам США за курсом на день підписання договору.

Крім того, 21 травня 2013 року ОСОБА_5 отримала від позивача 1 тис. грн (що еквівалентно 125 доларам США), як додаток до завдатку за купівлю будинку відповідно до договору. Пунктом 3.1 договору передбачено, що продавець зобов'язався продати належне йому нерухоме майно за ціною, вказаною у п. 1.3 договору за 144 тис. грн до 30 травня 2013 року.

У п. 5.1 договору передбачено, що у разі невиконання продавцем обов'язків, передбачених даним договором до 30 травня 2013 року, продавець повинен повернути покупцю отриманий аванс у повному розмірі 11 тис. грн, а також сплатити покупцю штраф у розмірі, який дорівнює сумі отриманого авансу, тобто 11 тис. грн., а всього - 22 тис. грн.

30 травня 2013 року в останній день виконання договору купівлі-продажу будинку відповідачка не надала в агентство нерухомості "Наша Оселя" необхідні документи для продажу будинку і ОСОБА_4 зрозумів, що ОСОБА_5 не має намірів продавати будинок. 31 травня 2013 року він написав відповідачам заяву про те, що у зв'язку з невиконанням договору продавцем, договір розривається і просив повернути йому аванс у розмірі 11 000 грн. Відповідачі копії його заяв отримали, але відмовились від розписки про їх отримання. Після чого він направив заяви відповідачам поштою, але і ці листи вони відмовились отримувати.

ОСОБА_7, при укладенні договору від 15 березня 2013 року № 15/03 відмовлявся засвідчувати договір печаткою агентства "Наша оселя", пояснюючи тим, що печатку не обов'язково ставити і тільки на неодноразову вимогу позивача договір був засвідчений печаткою.

Крім того, ОСОБА_7, у п. 1.2 договору вказав, що будинок належить продавцю, що є обманом, тому що будинок належить не ОСОБА_5, а її дітям, які проживають у Канаді, а також, не були своєчасно підготовлені документи на продаж будинку.

Враховуючи викладене, позивач просив стягнути з відповідачів солідарно аванс у розмірі 11 тис. грн і штраф у розмірі 11 тис. грн за невиконання договору від 15 березня 2013 року № 15/03.

Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 25 січня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Тернопільської області від 22 червня 2016 року, позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 грошові кошти у розмірі 11 тис. грн. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_5, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційну скаргу слід відхилити, виходячи з наступного.

Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи у касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Судами встановлено, що 15 березня 2013 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 укладено договір № 15/03 на основі типової угоди, наданої фізичною особою-підприємцем Агентство нерухомості "Наша оселя" ОСОБА_6 (а. с. 4).

Відповідно до п. 1 договору його предметом є наміри сторін вчинити купівлю-продаж або інший правочин щодо житлового будинку по АДРЕСА_1 та земельної ділянки загальною площею 0,1922 га по АДРЕСА_1 Житловий будинок по АДРЕСА_1 належить продавцю ОСОБА_5 на підставі договору дарування від 16 жовтня 2003 року № 34196, виданого Комунальною службою приватизації Державного житлового фонду м. Біла Церква та зареєстрованого у Комунальному підприємстві Київської обласної ради "Білоцерківське міжміське бюро технічної інвентаризації" 20 січня 2003 року у реєстрову книгу № 123 за реєстровим № 13469. Повна вартість об'єктів нерухомості становила 144 тис. грн, що еквівалентно 18 тис. доларів США за курсом на день підписання договору.

Відповідно до п. п. 3, 4 договору сторони зобов'язалися до 30 травня 2013 року укласти і належним чином оформити договір купівлі-продажу об'єктів нерухомості чи інший правочин на умовах і в порядку, визначених цим договором.

Відповідно до п. 2.3 договору продавець отримав від покупця до підписання даного договору аванс у розмірі 10 тис. грн, що еквівалентно 1 250 доларам США за курсом на день підписання договору, тобто на рахунок належних за укладеним у майбутньому основним договором платежів.

Також 21 травня 2013 року ОСОБА_5 отримала від ОСОБА_4 1 тис. грн (а. с. 5). Вказана обставина визнана сторонами.

Матеріалами справи підтверджено та відповідачем не спростовано, що у зазначений у договорі строк договір купівлі-продажу нерухомого майна укладений не був.

Частиною 4 ст. 203 ЦК України встановлено, що правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

Відповідно до ст. 635 ЦК України попереднім є договір, сторони якого зобов'язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір в майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором. Попередній договір укладається у формі, встановленій для основного договору, а якщо форма основного договору не встановлена, у письмовій формі. Зобов'язання, встановлене попереднім договором, припиняється, якщо основний договір не укладений протягом строку (у термін), встановленого попереднім договором, або якщо жодна із сторін не направить другій стороні пропозицію про його укладення.

Відповідно до ст. 657 ЦК України договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває у податковій заставі.

Із договору від 15 березня 2013 року № 15/03 вбачається, що його предметом є попередня угода про намір укласти договір купівлі-продажу об'єктів нерухомості чи інший правочин на умовах і у порядку, визначених договором.

Згідно з ч. 1 ст. 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.

Оскільки вимоги щодо нотаріального посвідчення попереднього договору від 15 березня 2013 року дотримано не було, суди першої й апеляційної інстанцій зробили правильний висновок, що зазначений договір, у силу ч. 1 ст. 220 ЦК України є нікчемним і згідно з ч. 2 ст. 216 ЦК України відповідач зобов'язана повернути позивачу все, що вона отримала на виконання цього правочину.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу щодо неправильного зазначення у договорі номера житлового будинку не є підставою для скасування судових рішень, оскільки судами визнано попередній договір нікчемним у зв'язку з порушенням вимог щодо форми договору.

Доводи щодо порушення законодавства при розгляді справи мали наслідком звернення сторін до компетентних органів, які наділені повноваженнями розглядати такі звернення. Суд першої інстанції розглянув справу у межах заявлених позовних вимог, якими є стягнення авансу та штрафу за невиконання договірних зобов'язань.

Суд касаційної інстанції вважає, що суди першої й апеляційної інстанцій встановили обставини укладення попереднього договору, надали правову оцінку доказам сторін та правильно застосували норми права з урахуванням вимог ст. 11 ЦПК України.

Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями встановлювати обставини справи, досліджувати докази (у тому числі приймати до розгляду нові докази) та надавати їм правову оцінку.

Згідно ст. 337 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалені з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Судами першої й апеляційної інстанцій при розгляді справи дотримано вимоги закону, у зв'язку з чим колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу відхилити, а судові рішення залишити без змін.

Керуючись статтями 332, 336, 337 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_5 відхилити.

Рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 25 січня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Тернопільської області від 22 червня 2016 року залишити без змін.