за касаційною скаргою Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк", подану представником Гринь Костянтином Андрійовичем, на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 27 січня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Вінницької області від 15 березня 2016 року,

У липні 2015 року Публічне акціонерне товариство Комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "Приватбанк") звернулось до суду з позовом до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості.

Посилалося на те, що відповідно до укладеного договору № б/н від 21 вересня 2007 року відповідач отримав кредит у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 24,00 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом. Свої зобов'язання щодо своєчасного повернення кредиту та плати за користування кредитом відповідач не виконала, в зв'язку з чим станом на 05 липня 2015 року має заборгованість в розмірі 3 487,61 грн, яка складається з: 969,36 грн - заборгованість за кредитом; 1 558,26 грн - заборгованість по процентам за користування кредитом; 555,82 грн - заборгованість за пенею та комісією, а також штрафи відповідно до пункту 2.1.1.7.6 Умов та правил надання банківських послуг: 250 грн - штраф (фіксована частина), 154,17 грн - штраф (процентна складова).

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 27 січня 2016 року в задоволенні позовних вимог ПАТ КБ "Приватбанк" відмовлено у зв'язку з пропуском строку позовної давності.

Ухвалою апеляційного суду Вінницької області від 15 березня 2016 року рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 27 січня 2016 року залишено без змін.

У касаційній скарзі представник ПАТ КБ "Приватбанк" - Гринь К.А. просить скасувати оскаржувані судові рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, мотивуючи свої вимоги порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, законність судового рішення в межах касаційного оскарження, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд першої інстанції з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, відмовляючи в задоволенні позовних вимог, виходив з того, що порушене право позивача не підлягає захисту у зв'язку зі спливом строку позовної давності.

Із матеріалів справи вбачається, що відповідно до укладеного між ПАТ КБ "Приватбанк" та ОСОБА_6 договору від 21 вересня 2007 року останній отримав кредит у вигляді кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою 24 % відсотків на рік за користування кредитом на суму залишку заборгованості.

Із розрахунку заборгованості за кредитним договором б/н від 21 вересня 2007 року вбачається, що заборгованість ОСОБА_6 перед банком станом на 05 липня 2015 року становить 3 487,61 грн.

Відповідно до даного розрахунку починаючи з грудня 2008 року відповідач неналежно виконував свої зобов'язання за договором й почала утворюватися заборгованість по тілу кредиту й процентах за користування ним. При цьому починаючи з 02 жовтня 2009 року за даними самого ж позивача вся сума заборгованості по тілу кредиту (на той час 1 596,78 грн.) вважається простроченою.

Судом встановлено, що до 10 березня 2010 року відповідач частково погашав заборгованість за кредитом, проте після цієї дати погашень не здійснював і сума заборгованості по тілу кредиту складає 969,36 грн та є повністю простроченою.

Відповідно до довідки про звільнення № 011730, відповідач ОСОБА_6відбував покарання в Літинській виправній колонії Державної пенітенціарної служби з 04 листопада 2011 року по 06 червня 2014 року (а. с.74).

Під час розгляду справи в суді першої інстанції відповідачем заявлено клопотання про застосування строку позовної давності (а. с. 73).

Позовна давність за ст. 256 ЦК України - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Йдеться про те, що протягом часу дії позовної давності особа може розраховувати на примусовий захист свого порушеного права судом.

За договором про надання банківських послуг (при отриманні позичальником кредиту у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку), яким установлено не тільки щомісячні платежі погашення кредиту, а й кінцевий строк повного погашення кредиту, перебіг трирічного строку позовної давності (стаття 257 ЦК України) стосовно щомісячних платежів починається після несплати чергового платежу, а щодо повернення кредиту в повному обсязі - не після закінчення строку дії договору, а після закінчення кінцевого строку повного погашення кредиту (стаття 261 ЦК України).

Відповідно до частини 2 статті 258 ЦК України до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується позовна давність в один рік.

Згідно з ч. 1 ст. 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дій, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку. В законі не передбачено, які саме дії зобов'язаної особи слід розцінювати як такі, що свідчать про визнання боргу чи іншого обов'язку, проте судова практика виходить із того, що вчиненням дій. які свідчать про визнання боргу є часткове виконання зобов'язання, сплата процентів, нарахованих на основну суму боргу, вимога здійснити зарахування зустрічної вимоги тощо.

Відповідно до ст. 266 ЦК зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо).

Відповідно до п. 5.3 розділу II Умов і правил надання банківських послуг проценти по кредиту повинні погашатися щомісячно за попередній місяць. Відтак в разі їх несплати в поточному місяці за попередній, вони вважаються простроченими, і в позивача виникає право заявити вимогу про це - розпочинає свій перебіг строк позовної давності щодо відповідного щомісячного платежу.

У зв'язку зі спливом строку позовної давності по тілу кредиту, не можуть бути стягнуті і відсотки за користування ним, оскільки відсутня база їх нарахування, а подальше здійснення банком такого нарахування не має правового значення.

Відповідно до частини 4 статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі є підставою для відмови у позові.

Ураховуючи викладене, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, на підставі належним чином оцінених доказів (ст. 212 ЦПК України) встановив, що позивачем не надано належних та допустимих доказів, які б підтверджували факт часткового погашення боргу відповідачем під час відбування покарання в установах Державної кримінально-виконавчої служби. Крім того, останнє внесення відповідачем коштів на свій позичковий рахунок мало місце 05 березня 2010 року, а станом на 10 березня 2010 року вся заборгованість як по тілу кредиту, так і по відсотках за користування ним вважалися простроченими, в позивача виникло право пред'явити вимогу про повернення всієї суми саме з цієї дати, й строк позовної давності сплив через три роки, тобто 10 березня 2013 року, а позивач звернувся до суду лише 28 липня 2015 року, а тому суд першої інстанції з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позовних вимог.

Перевіривши доводи касаційної скарги, суд касаційної інстанції дійшов висновку про відхилення касаційної скарги та залишення без змін рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 27 січня 2016 року та ухвали апеляційного суду Вінницької області від 15 березня 2016 року, оскільки судові рішення законні та обґрунтовані.

Доводи касаційної скарги не дають підставі для висновку про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а лише зводяться до переоцінки доказів.

Відповідно до ч. 3 ст. 332 ЦПК України суд касаційної інстанції при попередньому розгляді справи відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.