розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційний банк "ПриватБанк" до ОСОБА_3 про стягнення суми заборгованості за кредитним договором за касаційною скаргою публічного акціонерного товариства комерційний банк "ПриватБанк" на рішення Рахівського районного суду Закарпатської області від 16 грудня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Закарпатської області від 9 березня 2016 року,

У липні 2014 року публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк") звернулося до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що 9 липня 2013 року між банком та ОСОБА_3 було укладено договір про надання банківських послуг шляхом підписання заяви позичальника, в якій указано, що вона разом із Пам'яткою клієнта, Умовами та Правилами надання банківських послуг, а також Тарифами є таким договором, за умовами якого позичальник отримав кредит у розмірі 11 000 грн у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою 30 % річних на суму залишку заборгованості за кредитом. Ураховуючи, що позичальник належним чином не виконує зобов'язання за кредитним договором, просило стягнути з ОСОБА_3 заборгованість за кредитним договором у розмірі 28 751 грн 62 коп.

Рішенням Рахівського районного суду Закарпатської області від 16 грудня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Закарпатської області від 9 березня 2016 року, в задоволенні позову ПАТ КБ "ПриватБанк" відмовлено.

У касаційній скарзі ПАТ КБ "ПриватБанк", посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права й порушення норм процесуального права, просить скасувати вказані судові рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги

і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.

Зазначеним вимогам закону ухвала апеляційного суду не відповідає.

Відмовляючи в позові, суд першої інстанції виходив із недоведеності одержання ОСОБА_3 платіжної (кредитної картки) та укладення кредитного договору і виникнення між останнім і банком кредитних правовідносин.

З такими висновками районного суду погодився й апеляційний суд. При цьому послався на те, що Умови та Правила надання банківських послуг відповідачем не підписані.

Проте повністю погодитись з такими висновками апеляційного суду не можна.

Згідно зі ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Судом встановлено, що 9 липня 2013 року між банком та ОСОБА_3 було укладено договір про надання банківських послуг шляхом підписання заяви позичальника, в якій указано, що вона разом із Пам'яткою клієнта, Умовами та Правилами надання банківських послуг, а також Тарифами є таким договором.

Відповідно до ч. 1 ст. 634 ЦК України договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому.

Згідно із ч. 1 ст. 207 цього Кодексу правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

Обґрунтовуючи доводи апеляційної скарги, позивач посилався на те, що зміст кредитного договору зафіксовано в заяві позичальника та Умовах і Правилах надання банківських послуг. При цьому посилався на те, що суду надано оригінал договору та докази, які підтверджують факт користування грошовими коштами.

У порушення ст. ст. 212- 214, 303, 315 ЦПК України зазначеним доводам апеляційний суд належної оцінки не дав, не навів мотивів відхилення зазначених доводів.

При цьому не звернув уваги на те, що ОСОБА_3 є стороною договору про надання банківських послуг, у ньому від імені позичальника вчинено підпис.

Оскільки недійсність правочину у зв'язку з тим, що підпис в ньому вчинено за сторону іншою особою, законом прямо не встановлена, то такий правочин є оспорюваним, він може бути визнаний недійсним при заявленні відповідного позову (ч. 3 ст. 215 ЦК України).

Однак ОСОБА_3 такі вимоги заявлені не були і, відповідно, вони не розглядались.

Посилання апеляційного суду на постанови Верховного Суду України № 6-16цс15 від 11 березня 2015 року, № 6-757цс15 від 1 липня 2015 року безпідставні, оскільки викладена в них правова позиція стосується інших фактичних обставин, інших правовідносин, зокрема, збільшення строку позовної давності, де дійсно має бути доведено узгодження з позичальником (ст. 259 ЦК України).

Отже, висновки апеляційного суду про законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції є передчасними.

Ураховуючи, що фактичні обставини справи, які мають значення для правильного вирішення справи не встановлені, ухвала апеляційного суду не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для її скасування із передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ України